Володимир Петрович та Іван Пилипович не сварились так, як відомі Гоголівські Іван Іванович і Івани Никифорович.
Ніхто нікого "гусаком" не обзивав. Просто Іван Пилипович був завідуючим невеликим підприємством, а вважав, що він керівник високого рангу і вимагав, щоб його називали "товаришу директоре". Володимир же Петрович знав твердо, що в селищі тільки він директор. Всі інші - голови, завідуючі, начальники. Хто завгодно, тільки не директори!
От і ворогували вони злегка, ніколи не лаялись, не ображали один одного вголос, а так, інколи, тишкоми-нишком творили один одному маленькі пакості.
Того ранку Іван Пилипович прийшов на роботу в доброму гуморі, ніщо не вказувало на які б то не було неприємності. Зібрав бригадирів, провів коротеньку нараду, поставив завдання на робочий день. Включив у розетку електричну плитку, поставив на неї чайник. Насиипав у заварник грузинського чорного байхового чаю. Сів за робочий стіл. Почав чекати, поки вода закипить.
Починався звичайнісінький робочий день. Пожалкував, що за штатом йому не належить мати секретарку. Вже б чай був готовий. А тут все сам роби!
Раптом тишу в кабінеті зірвав гучний телефонний дзвінок, аж горобець, що примостився за шибкою, злякався і пурхнув у вись, несамовито тріпаючи крильцями.
- І кому це зранку не терпиться, кому я такий потрібний, що телефоністка так несамовито давить на зумер?!, - пробурмотів невдоволено.
Зробив коротку паузу, підняв слухавку і промовив поважно:
- Алло, слухаю вас уважно, чого треба?
- Та Вас треба, чому до телефону не підходите? Це я. Ваш сусід-директор Володимир Петрович.
- Ну і що таке нагальне з самого ранку, що і чайку попить не дасте?
- Та кидайте той чайок. Беріть кілька пляшок горілки та швиденько до мене в кабінет, - безапеляційно заявив голос у слухавці.
- З якої б то радості? Отак зранку та горілку розпивати, а працювати хто буде?
- Робота - не вовк, а Вовченко (а Вовченко - було прізвище Пилиповича) - не віл, протягнуть Ваші "пахарі" день до вечора.
- Та все ж, що за свято таке нагодилося? На календарі дата ніби-то чорним виведена.
- Що, жадібник старий, грошей на горілку жаль, то зайдете до мене, я дам. Приїхали хлопці з радгоспу. Привезли зерно першого покосу. А разом з ним -десяток гусей. Половину віддав завідуючим складами, щоб душу відвели, решту ж дівчата з бухгалтерії та лабораторії вже смажать з яблучками ранніми. Що, слина ще не потекла? То ж мерщій до буфету за горілкою!
Іван Пилипович особливою щедрістю справді не вирізнявся, скривився, як середа на пятницю. Жаль таки було грошенят. Ще й не одну-дві, куди б не йшло, а то кілька неси. Але що поробиш, справа авторитету. А таку дармівщину пропускати негоже. Гусачок з яблучками - не аби що! Натягнув картуза на сивого чуба та й пішов до буфету.
- Ну, ось горілка, "Столична", особлива, - криво посміхнувся, - бачите, пробка з різьбою. Дефіцит. Сашко витяг з-під прилавку. А де ж ті гусаки?
- А Ви що, нюх втратили? Аромату не чуєте? Ще кілька хвилин, та й поляжуть на директорський стіл, звісивши горді колись шиї.
- Дівчата, стеліть скатертину, розкладайте посуду!, - розпорядився в напіввідчинені двері. Зараз ще кілька козаків зайдуть та й розпочнемо.
Козаки, Василь та Іван, не забарилися. Тут же і зайшли, а за ними запливли на величезних тацях і три гусаки смажені на вертелах, обкладені помідорчиками, огірочками, зеленою цибулькою. Весь стіл для нарад зайняли.
- Ну, тепер здається всі в зборі, і гусаки, і керівники, - сказав Володимир Петрович і провів пальцями по кутиках рота, витираючи слину. То ж присядемо братці. Та візьмемось за добру справу, скільки того життя, маємо ж право на маленькі радощі.
Сиділи весело, гомоніли про що завгодно, тільки не про роботу. Петрович зразу ж наклав табу на це слово. А коли Василь своїм прекрасним тенором затягнув "Розпрягайте хлопці коней", то й взагалі розслабились, просили ще й ще співати. Згадали весь репертуар народних та фронтових пісень. Закінчили гучним чоловічим хором. З вікон через відкриті кватирки полинуло громове "Нєсокрушімая і лєгєндарная". Годинник з боєм пробив шосту вечора. Директор оголосив кінець робочого дня. Попросив всіх підвестись за столом.
- Настав час випити "на коня". Останній тост мій за того, хто цього чудового дня кормив і поїв нас, дай Бог йому сил і здоров'я. То ж за Івана Пилиповича! Тричі УРА йому!!!
- Що поїв, то згоден, а чому це "кормив"? Годували Ви, Петровичу. Вам спасибі!
- Та ні, Ви помиляєтесь. Мені так обридли ті гуси, що ходили від Вашого двору до прохідної пшеничку збирати, що я наказав їх повиловлювати та засмажити. То спасибі все ж таки Вам, Пилиповичу!
Іван Пилипович зблід і схопився за лівий бік грудей.
- Друга половина обіду буде вдома, Марія з'їсть мене не смаженим, - тільки й спромігся вимовити, а такі, як були, гуси до зими вже не виростуть...