Солдат - завжди солдат
      Бувальщина
 Так і в пісні співається, так і в нашому житті було. Це тепер по-іншому все. Багато юнаків навіть не знають, що таке служба в армії. Хтось отримав офіцерські звання на військових кафедрах вишів, хтось відкупився від призову, або "закосив" під невиліковно хворого, а хтось і відслужив рочок неподалік від дому, матуся щодня обід носила, щоб дитя раптом не схудло. Є і такі, про яких просто "забули".
 У наші, для нинішньої молоді незапамятні часи, було все не так. Отримував юнак повістку, в якій зазначався час прибуття до війстккомату. Був там припис: мати з собою ложку, кружку. І вже через кілька днів віз його потяг невідомо куди. І надовго, кого на три роки, а якщо на флот, то й на всі чотири. Професія Батьківщину боронити була священним обов’язком кожного.
 Крім того, існував ще й такий вид військового обов’язку, як служба в запасі. Минало кілька років (або й кілька десятків років) після того, як солдат відслужив і повернувся додому, одружився, отримав цивільну професію, завів діточок. І раптом знову, як грім серед ясного неба: "Вам належить прибути до військкомату... ". Куди й чого! Я вже там був. Але не хочу не скажеш. Дружини голосили, проводжали як на війну, та нічого не вдієш. Солдат - завжди солдат.
 Василь та Степан мешкали в одному селі, працювали механізаторами в колгоспі. Армію відбули двадцять років потому. Вже по сорок два на світі прожили. Василь зберіг виправку солдатську, був стрункий, мускулистий, а Степана, що пивце полюбляв, рознесло аж на 120 кг.
 Військовий комісар зібрав їх в актовому залі. Всього сорок п’ять земляків. Промова була короткою:
 - Всі ви за військово-обліковою спеціальністю танкісти. Будете доставлені в одну із областей країни в танкову частину. Термін перепідготовки - шість місяців. Виїзд сьогодні о 19.00!
Та й поїхали хлопці від рідного дому.
 Дорогою Василь все кепкував над Степаном, не давало йому спокою землякове пузо.
 - А де ж, Стьопо, на тебе ремінь візьмуть? Доведеться, мабуть, два докупи зшивати. Та і як же ти на пісному борщику проживеш півроку?
 - За собою дивись, - огризався Степан, - поки товстий всохне, худий здохне!
 Так і доїхали "партизани" до місця призначення в сонячну Одеську область.

Командир частини зустрів прибулих привітно, та на всяк випадок попередив, що на півроку на них поширюються всі вимоги Присяги та Військових Статутів, що перепідготовка буде проводитись у зв’язку з отриманням нових видів військової техніки. Навчання і тільки навчання. Вихід в місто тільки за звільнювальними записками. Степанові таки зліпили ременя на його "пивну бочку", ледве підібрали польовий однострій. Комірець на шиї таки не зійшовся. Дозволили так ходити, як виняток.
 І розпочались звичайні содатські будні. Та хто ж витримає ці постійні тривоги, життя за командами, повну залежність від волі інших людей після двадцяти років вільного життя цивільного. Меткий, непосидючий Василь здався першим.
 - Слухай, Стьопо, настав час трохи відпочити, відчути волю. Вночі нас тут ніхто не стереже, техніка не охороняється. Вільний доступ. То ж давай вночі з’їздимо в молдавське село, напитаємо у людей хто самогон варить, привеземо, та в неділю влаштуємо гарний відпочинок для всіх. Командири вдома, а ми тут.
 Сказано-зроблено! "Пузо" відповіло ствердно. Як тільки стемніло і над польовим гарнізоном пролунала команда "відбій", а на землю злізла ніч, наші "партизани" вирушили в рейд на новенькому БТРі. Бойова машина з повним комплектом озброєння в умілих руках не чинила спротиву, тихенько викотилась зі стоянки і попливла польовою дорогою до адміністративного кордону Молдавської РСР. За годину вже підкотились до якогось села. Десь подав голос одинокий пес. У дворі блимнула над порогом лампочка, освітила двір і старого хазяїна. "Захисники Батьківщини" заглушили бойового коня. Спішились.
 - Діду, - промовив неголосно Василь, - підійдіть до воріт, поговорити треба.
 - Та чого вам серед ночі, - пробурчав дід, покидаючи поріг.
 - Нам би самогоночки літрів з двадцять.
 - Та звідки в мене, немає, їдьте собі геть.
 - Та ми ж не задарма, ми віддячимо, - сказав Василь, угледівши в дворі величезну дощану клуню. Ми Вам за це танк віддамо!!!

У діда і думки не виникло запитати, а навіщо він мені, той танк? Тільки й мовив:
 - А куди ж я його поставлю?
 - Та он у Вас яка клуня величезна, - заговорщицьки прошепотів Василь, - ми передню стіну швиденько розберемо, "танк" поставимо, а дошки на свої місця й закріпимо. Та й ніякий ворог Вам більше не страшний, навіть голова Сільради.
 - Ну, згода, -сказав дід, -давайте тару на самогон.
 Всі дружно взялися за роботу. Дід самогон цідити, а хлопці клуню розбирати. Поки кипіла робота, Василь проводив інструктаж із Степаном.
 - Значить, так, - казав він, - як тільки забиваємо дошки, ти сідаєш за кермо, я беру каністру і йду в частину тією ж дорогою, що їхали сюди. Через півгодини, як все стихне, натискаєш на важелі і штурмом береш дідову фортецю. По дорозі підбираєш мене. І "усьо", як кажуть. Пєшка в дамках.
Дід хазяйським оком оглянув клуню, похвалив за охайну роботу. Василь взяв каністру і почвалав з двору.
 - А де ж той другий? , - запитав підозріливо дід.
 - Та пішов уже, - відповів, не озираючись Василь, - Ви ж бачили, яке у нього пузо, поки допиляє до частини сім потів з нього зійде.
Заспокоєний дід пішов досипати ніч. В частині цей вояж теж залишився непоміченим.
 Команду "підйом" хлопці зустріли в ліжках. Але загальний пікнік провалив бісів дід, що під час шикування на плацу вже стояв поряд з командиром роти.
 Каністру, що була здобута в нічному рейді, відібрали. Дідові виписали і відвезли кубометр обрізних дошок на ремонт клуні. Дали робочу силу на відновлення збитків. З діда взяли слово, що не буде нікому жалітись.
 Наші "герої" були щедро нагороджені за нічну прогулянку арештом на п’ятнадцять діб, який відбули на гарнізонній гауптвахті в самій Одесі. Дружини зустріли вояків пізніше, ніж те мало бути, рівно на п’ятнадцять діб. Ніщо за законами фізики не зникає і не виникає, а тільки переходить з одного стану в інший. Дядьки від того трохи розумнішими стали.