В материале «История нашего края», размещенном на сайте школы, я нашел строчки, которые подтолкнули меня к мысли написать небольшой очерк о жизни моего рода в теперь уже далеком прошлом более сотни лет назад. Кто помнит эту историю глубже, пусть меня поправит. Вот выдержка из «Спутника путешественника по Малороссiи«, СпБ, 1899 годъ:
«В 3-х верстах от имения Х. Ф. Фаатца находится село Счастливое (теперь ЩАСЛИВКА) и при нем имение А. Ф. Фаатца Счастливое, площадью в 3 400 десятин, из которых под запашкой 1000 десятин, остальные же составляют сенокос и толоку, содержится более 7000 мериносовых овец камвольного типа, фруктовый сад и виноградник».
И тут я подумал: «Это ведь не только о школе и нашем поселке, но о нашем крае. Мой дедушка отдал 25 лет своего упорного труда, чтобы процветало хозяйство «Счастливое» - имение одного из братьев Фаатц, вложил в него душу и талант организатора. Можно ли об этом промолчать? Поэтому и предлагаю Вашему вниманию, дорогие мои читатели, эту короткую, но, на мой взгляд, яркую историю рода Полозовых, моих предков по линии матери. Итак:
...Кучеру було наказано закладати бричку трійкою коней. Челядь з досвіток поралась на кухні, мудруючи над стравами з дарів щедрої осені 1900 року — це у домі Степана Петровича Полозова, управителя маєтку пана О. Ф. Фаатца, готувалися до свята — хрещення першої дитини від другого шлюбу господаря, яку вирішили наректи Анастасією.
Батько прискіпливо оглядав, як одягали старшеньких Іванка та Явдошку. Опікувався ними з часу смерті їхньої матері, і завжди виказував невдоволення прислугою, коли діти мали неохайний вигляд або ж віддавали себе пустощам і непомірним розвагам. Діти мали бути завжди при якійсь справі, корисній для дому.
Час від часу він діставав з кишеньки жилету золотий годинник на довгому товстому ланцюжку. Треба було завчасно приїхати до церкви - хрещеним батьком був званий сам Олександр Фрідріхович Фаатц, якому він вірно служив ось вже 15 років і мав від нього велику повагу та довіру.
— Федоро Яківно, прошу поквапитись, — сказав неголосно молодій дружині, що з’явилась на порозі багатого сільського дому з немовлям, уповитим в рожеву атласну ковдрочку. В цю мить згадав, як важко йому було переконувати донського козака Якова Пилиповича в тому, що він, вдовець з двома дітьми, зможе стати надійною опорою та мужем на все життя його доньці. Переконав. І ось хрещення першого маляти.
— Та вже йдемо, — мовила поважно молода статна жінка, пригортаючи до себе найціннішу ношу - своє перше дитя. В постаті її — стрункій та гнучкій, в обличчі з різкими, чітко визначеними рисами, вгадувалась нетутешність. Степан Петрович знайшов своє друге кохання в широких донських степах. І було намішано в ній крові різної стільки, що визначити свою національність і сама не могла.
Та, що тільки народилась, дещо дивувала своїм видом статечного Степана Петровича бо, чорноволоса та синьоока, не дуже нагадувала йому двох старшеньких білявчиків. Бродили слухи селом, що молода дружина закохалася у проїжджого художника, вельми схожого на цигана, стрункого, молодого, запального та чорнобрового. Батько ж цієї дитини, людина в літах, пускав плітки повз вуха. Він любив дітей, любив, щоб вони з’являлися на світ, щоб їх було багато. Завжди казав:
— Діти — це наше майбутнє. Чим більше їх, тим щасливіше життя. Не просто ж Господь Бог нарік наше село «Щасливкою».
Бричка під’їхала до порогу. Сімейство погрузилося в неї і виїхали з двору під привітні побажання домочадців.
Біля церкви кінний виїзд зустрічало майже все село. Любили Степана Петровича за його доброту, повагу до людей та справедливість. Поважали і дружину його. За красу та привітність. Справа та зліва від паперті утворили коридор метрів у двісті довжиною. Стояли в подвійному чеканні. За новонародженою з батьками повинна була з’явитись і панська карета. Негоже ж пану з’явитись раніше майбутнього кума. Та ось і вони. Люд вклонився шанобливо, за велінням панської руки пропускаючи вперед хрещеницю з почтом, рушив до церкви.
Отець Василій творив хрещення за повним обрядом. Звідусіль чулося після священнодійств: «Дай Боже їй щастя та долі!»
До господи були запрошені всі присутні і ще довго лунали того дня і тієї ночі здравиці на честь батьків та новонародженої, хрещеної на прохання батьків Анастасією. Другого дня все стало на круги свої. Батько о п’ятій ранку був уже в полях — закінчувалось збирання пізніх культур, жовтень 1900 наче загравав з селянами останніми сонячними, теплими по ранньоосінньому днями. Треба було все зібрати і звезти до панського току. Відповідальний та ретельний до крайнощів Степан Петрович все мав бачити своїми очима, підказати, наказати, а то й, при потребі, зауважити недбайливим на погане відношення до роботи. Його ніхто не боявся. Боялися побачити на обличчі управителя невдоволення. То було найстрашніше покарання.
О восьмій годині замаячіло здалеку два вершники. Ой, як же селяни не любили того другого. Та мирились. Теж пан, а проти пана не попреш. Добрий, чи поганий, а пан. О, то був шляхтич з сусіднього маєтку пан Гадлєвський.
Степан Петрович, ліберально налаштований, завжди казав про нього:
- Свиня свинею, а треба поважати. Все ж пан маєтний і гоноровий.
- Привітав хазяїна, пішов слідом, особливо не дослухаючись панських розмов. Та коли Гадлєвський почав модельною штиблетою штовхати буряки, примовляючи з польським говірком:
- Бур’як, еще Бур’як, - оперезав його нагайкою.
- У лях клятий! - Панок, вкрай ображений, стеком коня та додому, а хазяїн, спокійно так:
- Правильно Степане Петровичу! Людську працю поважати треба, а воно, хоч і пан, а все ж свиня.
На тому й розтоваришувалися Фаатц та Гадлєвський. Більше панок в маєтку не з’являвся. Вдома Степан Петрович таки отримав від пана легкого прочухана, але так, для годиться.
Через рік потому в сім’ї народився хлопчик Федір, потім ще дівчинка Ліза. Білявка Лізочка - добра і лагідна, Стася зростала розумницею та господарочкою, а Федір - непокірний та норовистий, як молоде лоша. Ну, що ж, як в народі кажуть: «Яке вродилося, таке й лишилося!» Така вдача супроводжувала Федора Степановича все життя до глибокої старості. У свята дітей вели на сільську толоку, де були встановлені гігантські кроки для розваг молоді, організовувався ярмарок. Малих пригощали солодощами. Федір, що отримав ім’я на честь матері Федори Яківни, такої ж крутої та норовистої, весь час спостерігав за ніжками сестричок. І, не доведи Господи, щоб хтось із них хоч на крок ступив поперед його ступні — зразу істерика. Щоразу отримував подарунок, той що «сидорова коза» мала, але не каявся. Не допомагало. Таким і залишився він до глибокої старості, непокірним, із тих, що намагаються перебити долю палицею.
Після народження Лізи на поріг став 1904 рік. Якось в село завітав до своїх батьків близький родич Полозових Іван Вознюк, лейб-гвардії унтер-офіцер із Петербургу, двометровий красень із шаблею при боці, що на коліщатку котилася за ним по сільській пилюці Він був першою ластівкою, що принесла смуту в патріархальний устрій Щасливки. Людей збурили розповіді про те, що на порі війна з Японією, що можливі різного роду намагання розхитати устої царизму. Люд загомонів, зрозумів, що говорить унтер не своїми словами. Тільки поїхав він, а тут і війна з Японією, важка, на програш. Жити ставало все важче. Степан Петрович перестав підписувати Петербурзький часопис «Нива», перейшов з турецького тютюну «Міксаксуді», якому завжди віддавав перевагу, як людина, що все життя палила люльку, на махорку та цигаркові гільзи, які сам і набивав тютюном. Відмовився навіть від любимого атлантичного оселедця, якого роками отримував на замовлення в маленьких діжечках, поштучно загорнутим у пергаментний папір; делікатесу надзвичайного смаку. За чотирнадцять рублів було продано дві корови, за сімнадцять — пару коней.
Та ніхто навіть і не здогадувався, що наступний 1905 рік стане роком надзвичайних для імперії подій.
9 січня - Кривава неділя, броненосець «Потьомкін», перша російська революція. Щось зламалось у відносинах між Олександром Фаатцом і його людьми, яких він поважав, і від них мав вдячність. Тепер тільки дітлахи йшли до панського двору на релігійні свята з невеличкими відерцями, щоб принести їх додому наповненими печивом та цукерками. Саме в цей час пан сказав Степану Петровичу, що треба думати про навчання дітей, дати їм добру освіту, а грішми він допоможе.
Старший син, Іван Степанович, вже навчався в Петербурзі, вивчав агрономію, щоб замінити батька. Стасю у 1907 році влаштували до двокласного училища (була в той час така форма початкового навчання) у великому селі за Бугом, а Федір у 1910 вступив до гімназії у селищі Голта. Це там, де Синюха зливається з Південним Бугом, де починаються Бузькі пороги, той дивовижний куточок землі нашої, який за легендою, древньогрецький історик Геродот, побачивши, назвав «Емі Гея» (Моя земля) - одна з версій назви села Мігея. Правобережжя мало назву Голта, що свідчило про присутність тут турків у давні часи, межиріччя звалось Богопіль і було колись володінням польського магната Конецьпольського, на лівому березі розташувався козацький шанець «Орлик». Пізніше мости через Буг та його притоку Синюху з’єднали всі три частини в єдине місто і півень перестав співати на три держави.
А тим часом в повільне, помірковане життя села несподівано тихо запливла доволі помітна подія: з’явилася стороння людина, що для сільської громади стало явищем значущим. Чужі приходили на постійне проживання в село дуже рідко. А тут таке. Прийшла людина примітна, як кремезністю і висока на зріст, так і розмовою. Не все, що говорив цей колишній матрос, (за матроса його сприйняли, бо ходив у полосатому тільнику та чорному бушлаті) було зрозумілим для селян, але в кожній душі слова його сіяли смуту, розуміння того, що життя повинне змінюватись на краще. Говорив він про Маркса, про Леніна. Вперше в свідомість селян ввірвалось: «По Європі ходить привид, привид комунізму». Назвався цей прийшлий на село чоловік Гуляницьким Трифоном Марковичем.

На цьому фото 1919 року: Федір Полозов з товаришем Дем’яном Барановим. Кавалеристи 1 Комуністичного загону.
Трифон Маркович Гуляницький належить до того покоління людей, кому випало жити на зламі і двохстоліть і двох епох. Народився він 2 лютого 1875 року у Єлизаветграді. Син робітника, він з дитячих років пізнав непросту працю у ливарному цеху заводу Ельворті. Чотири роки служив у царській армії на флоті, потім знову працював на заводі в Одесі. Потрапивши у вир революції 1905-1907рокiв.
Трифон сприймає ідеї соціалістів-марксистів, як вихід із соціальної несправедливості, яку спостерігав у робітничому і солдатському середовищі. Він бере участь у політичних заходах.
З початком Першої світової війни Гуляницький на фронті, а після розвалу старої армії повертається до Єлизаветграда, вступає до бойового загону, яких тоді у місті вистачало, пізніше стає членом більшовицького військово-революційного комітету.
Влітку 1918 року Гуляницький створює партизанський загін для боротьби з австро-німецькими військами. Пізніше цей загін отримує назву 1-го Комуністичного загону Червоної Армії і вливається до складу однієї з Червоних дивізій.
Після закінчення затяжної братовбивчої війни 1918-1922 років Трифон Маркович переходить на господарську роботу.
Він був завідуючим земельним відділом, робітничо-селянською інспекцією, керуючим трестом, головою виконкому міської ради, директорм заводу. Вийшовши на пенсію займався громадською діяльністю. Помер Т. М. Гуляницький 1 серпня 1959 року. Звання почесного громадянина Кіровограда йому присвоєно 30. 10. 1967. (Історична довідка на сайтi Кiровоградської областi: «Трифон Маркович Гуляницький»).
В Щасливці він з’явився зразу ж після тих політичних заворушень у Одесі, втік від переслідувань царською жандармерією у цей тихий куточок степової України. Майстер на всі руки, Трифон взявся до шевської роботи. Добре ремонтував взуття та шив нове. Цим завоював повагу людей. Разом з тим вів розмови, що ось-ось настане час, коли скинуть царя і життя стане прекрасним, кожна людина буде вільною, всі багатства, які дає земля та праця людська, будуть спільними, доступними кожному. Саме для такої роботи він, член РСДРП, і був направлений більшовиками в село. І треба сказати, до пропагандистської роботи він мав хист неабиякий. В Щасливці Трифон Маркович одружився, став своєю людиною. І використав усю свою попередню роботу, весь досвiд, коли настав час боротися за Україну.
Як пізніше з’ясувалось, він був членом РСДРП, активним підпільником, засланим в село більшовиками для організації пропагандистської роботи. Одруження його з близькою родичкою Федори Яківни поступово вносило зміни в патріархальний устрій побуту сім’ї Полозових. Його соціал-демократичні ідеї запалювали іскри «духу, що тіло рве до бою», особливо у сина Степана Петровича - Івана Степановича, який на той час уже здобув звання агронома в Петербурзі і разом з батьком вирощував хліб на панських ланах, а в Петербурзі вже надихався духом революційної боротьби. Спілкування з Трифоном Марковичем тільки ще більше стверджувало його в більшовистських ідеях. Федір, гімназист сьомого класу Голтянської гімназії, теж дослухався тих розмов, постійно спілкувався з революційною молоддю, ні в що не ставив батьківських наказів про шанобливе відношення до набутого важкою працею господарського скарбу. І коли одного разу прийшов додому пішки, з батогом у руці та в шикарному вельветовому костюмі і в канотье, але без брички і трійки коней, що були запряжені в ту бричку, і мали повернутися в село після річних іспитів, батько не витримав і відшмагав його тим же батогом.
У той час Степан Петрович ще не розумів, що це не просто безрозсудність, юнацький максималізм, а початок бунту проти особистої власності, порив до боротьби за рівноправ’я людей. Стася, що так і не закінчила початкову освіту в двокласному училищі, вчилася тільки два роки та й вимушена була залишити навчання в зв*язку з пригодою, що сталася при переправі човном через Південний Буг. Переповнений дітьми човен перекинувся, школярів ледве врятували. Після тієї осінньої купелі її до навчання більше не спонукали. Вирішили, що дівчині досить того, що читати й писати навчилася. На пропозицію пана Фаатца вона стала жити в його домі і з десятирічного віку була приставлена бонною до панських дітей. «Хай набуває жіночого досвіду, — сказав пан, — це їй в житті більше знадобиться».
Після Столипінської реформи 1912 року пан запропонував Степану Петровичу частину своєї землі. На ній збудували невелике господарство, яке люди назвали «Хутір Полозів» і сім’я переселилась у власний дім. Жили добре, все своє було. Але в мирне життя ввірвалася Перша світова війна 1914 року. Т. Гуляницький, Іван Степанович і ще багато чоловіків із Щасливки були мобілізовані на фронт. Повернулися вони в село тільки після Лютневої революції 1917 року. А в жовтні вже нова революція. На порозі стала громадянська війна. Трифон Маркович знову зник із села, а повернувся вже в шкірянці, з маузером при боці. Назвався селянам командиром 1-го Комуністичного загону 45-ї Червоної дивізії Й. Якіра, і закликав земляків до участі в революційній боротьбі за волю, за землю. І пішли за ним брати Полозови, кілька братів Баранових, а з ними ще багато односельців. А в селі в цей час влада мінялась чи не щоденно, саме так, як показано в кiнострiчцi «Свадьба в Малиновке»: отамани різних кольорів (дивись вставку нижче) і відтінків раптово вступали в село з гиком-криком, піснями, тачанками, устеленими килимами, кулеметними чергами. Побували тут і Маруся, i отаман Григорьєв, i (можливо) Зелений-Данило Терпило, і Настя, навiть Льова Задов, махновський начальник контррозвідки якось завітав, про «краснопузих» розпитував.
Махно не був антисемітом, вважаючи анархізм явищем інтернаціональним. При ньому не було масових погромів, які вчинялися як білими, так і червоними. Якось, побачивши плакат: «Бей жидов, спасай революцию, да здравствует батька Махно», він зразу ж наказав розстріляти автора. Анархісти користувалися великою підтримкою народу. Причиною було те, що вони не чинили пограбувань, як це робили червоні та білі. Восени 1918 року впала влада гетьмана Скоропадського.
На зміну прийшла Директорія на чолі з Петлюрою. В грудні 1918 року Махно зі своїм військом примкнув до більшовиків, з якими разом взяв Єлесаветград. Перед новим 1919 роком петлюрівці знову захопили місто, але район Гуляйполя, куди відійшов Махно, захопити не змогли. Махно в цей час закликав селян та робітників, щоб вони «сами на местах без насильственных указов и приказов, вопреки притеснителям всего мира строили новое свободное общество без притеснителей панов, без подчиненных рабов, без богачей, без бедняков». Більшовик Антонов-Овсієнко доповідав «нагору», що Махно організовує дитячі комуни, школи, дає справжню волю селянам.
Рижа козачка Маруся Нікіфорова, анархістка з великим стажем, зустрілася з Нестором Махно на станції Царекостянтинівка у квітні 1918 року, невдовзі після того, як Г. І. Котовський завадив їй отримати контрибуцію з жителів Березівки Одеської області та після того, як ревком більшовиків прогнав її з Єлисаветграда за непомірний гонор та «архи-революційність». З міста вона пішла разом із своїм загоном. До початку громадянської війни Маруся за вироком суду теж була засуджена до 20 років каторги, попереднє покарання відбувала в Петропавлівській фортеці, звідки втекла у 1910 році. До лютневої революції в Росії перебувала в Америці, Англії, Франції, Швейцарії. Брала активну участь у роботі соціалістичних та анархістських емігрантських центрів. Повернулась в Україну повесні 1917 року. Вже у січні 1918 року брала участь у складі Прутського полку, яким керували більшовики, в захопленні влади у Єлисаветграді.
Нестора Махна Маруся намагалась взяти в жіночий полон ще до того, як махновці спровадили Настю Васецьку. Зустрівши Махна, втратила голову, хоч була заміжньою за польським анархістом Бжостеком. «Ти не такий, як всі ми. На тобі печатка Бога», - казала вона в той час Махнові. Розійшлися вони з Махном за ідейними мотивами після того, як Нестор Іванович черговий раз помирився з більшовиками та за їх наказом очолив Повстанську армію батька Махна. «Друг більшовиків - ворог анархізму», - заявила вона -, таким союзникам, як більшовики, вірити не можна». З цим і повернулась до свого чоловіка Бжостека. Через деякий час була розстріляна разом з ним за наказом Троцького у Таганрозі.
Після того, як махновці допомогли Червоній Армії розбити барона Врангеля, більшовики взялися зачищати Україну і від них. Маруся виявилась правою у своїх прередріканнях. Махно повірив не тим.
Ще однією постаттю революції і громаднської війни, що побувала в Щасливці, за спогадами матері, був «погромний отаман Григорьєв«. Народився він у містечку Дунаєвці теперішньої Хмельницької області. Справжнє прізвище цього страшного отамана Серветник Ничипір Олександрович. Про його життя до 1919 року відомо зовсім мало. Достеменно відомо, що народився він у 1885 році. Родина майбутнього отамана на початку століття перебралась з Поділля в сусідню Херсонську губернію. Там він і змінив своє прізвище за назвою села, в якому поселилася родина, на більш милозвучне - Григор’єв. В цьому і є пояснення «загадки» отамана, який ненавидів росіян, закликав громити їх до останнього, а в той же час мав російське прізвище. 1905 рік, рік першої російської революції, захопив його в козачих військах у війні з Японією. Там він здобув навички бравого кавалериста, відчув потяг до крові і бойових дій. По закінченні війни повернувся на Херсонщину. Працював в поліції містечка Олександрія. Мав невеличкий будиночок. З 1914 року - в діючій армії, прапорщик 56-го піхотного полку. За мужність і хоробрість був нагороджений Георгіївським хрестом, вислужився до чину штабс - капітана.
Після Лютневої революції Григорьєв продовжував військову службу. Подобався солдатам вічною нетверезістю та простими взаємовідносинами з нижніми чинами, особистим прикладом міг підняти солдатів у бій. Був невисокого зросту, мав вісповане обличчя. Червоноармійський командувач Антонов-Овсієнко казав про нього: «Григор’єв тримає у страху своїх підлеглих, важкий на руку та швидкий на розправу. Честолюбний, володіє військовим талантом».
Отаман Григор’єв був страшним у своїй дрімучості, патологічній ненависті до євреїв, презирством до людського життя. Як член ревкому, висунутий солдатами делегатом, побував на з’їзді фронтовиків у 1917 році, звідси почалась його політична діяльнісь, участь в українізації армії, підпорядкованої Центральній Раді. Відбулось знайомство з Симоном Петлюрою, який присвоїв йому звання підполковника і доручив формування військ у Єлисаветградському регіоні. За часу панування Гетьмана Скоропадського він вже полковник, що дуже потішало честолюбця. Приєднавшись до більшовиків він звільнив Одесу від військ Антанти, отримав один із перших орденів Червоного Прапора та виявився бунтівником - злісним ворогом більшовиків, організатором єврейських погромів, в яких загинуло біля 5 тисяч людей. Врешті - решт був страчений, як ворог революції. Його діяльність в громадянській війні пов’язана з масовими пограбуваннями, насиллям, безпідставними вбивствами.
І ще одна історична постать з’являлася у Щасливці в ті далекі роки, коли кожен за щось воював, коли брат ішов на брата, кожний шукав свій особистий шлях у житті, не дуже переймаючись тим, як його назовуть прийдешні покоління - другом чи ворогом, борцем за Владу Рад, чи монархістом, бандитом, чи революціонером.
Таким був Лев Зіньковський, єврей з Дніпропетровщини, мешканець Юзівки (тепер Донецьк), який з легкої руки Олексiя Толстого чомусь став куплетистом із Одеси, дивакуватим товстопузим чолов’ягою в короткому жилеті-піддівці.
Насправді ж він був людиною високого зросту, худорлявим, широкоплечим, дуже серйозним виконавцем в числі осіб, найбільше наближених до Нестора Махна. В дуже стислі терміни він зробив усе, щоб Махно віддалив від себе найближчого друга - балтійського матроса Ф. Щуся, і зайняв його престижне місце. Спочатку батько Махно призначив його начальником контррозвідки, потім комендантом Кримської групи по ліквідації Врангеля, а потім і своїм ад’ютантом з контррозвідки, тобто найбільш довіреною особою. Одначе, ця особа була чудовим виконавцем, у якого завжди була своя думка, що ретельно приховувалась від отамана.
Долі Нестора Махна і Льови Задова в дореволюційний час були схожими у всьому. Та ж злиденність в сім’ях, та ж малосвіченість, ті ж грабежі багатіїв, ті ж «університети» в тюрмах царизму.
У Льови, контррозвідника не було бар’єру жорстокоті. Він завжди залишався вірним ідеям анархізму та особисто батькові Махно. Разом з ним емігрував до Румунії, але, за завданням Нестора Івановича, у 1925 році повернувся в Україну, щоб знайти закопаний у лісі котел із скарбами Повстанської армії. Та знайшов його не сам, а разом з Одеськими чекістами, чим завоював їх довіру. Був прийнятий на службу в органи.
У 1937 році поділив долю з тими, хто, творивши революцію, в роки розгулу боротьби з «ворогами народу», попав під жорна репресій. Був засуджений до розстрілу. Вирок негайно привели до виконання. Так пішов із життя Лев Зіньковський (Задов), карикатурно змальований в художній літературі та радянській кінематографії. З мого погляду, надзвичайно цікавим і важливим явищем Громадянської війни було втягнення у вутрішню війну на території Російської імперії величезної кількості іноземців, що воювали на боці Червоної армії. Це були і латвійці - кремлівські курсанти.
Вони, як відомо, забезпечували особисту охорону вождя революції В. І. Леніна. Це і китайські кулі-наймити царизму (40 000), що були покликані будувати залізниці на північ від Москви ще в довоєнний час, та так і залишились неприкаяними після її виникнення.
70 китайців були першим колом охорони В. Леніна, охороняли вони і М. Бухаріна, і Л. Троцького. Та найпершим з тих, хто брав у бойові частини китайців, був Й. Е. Якір - начдив 45-ї стрілкової дивізії. Він створив батальон китайців чисельністю у 530 стволів, сам платив цим «Добровольцям»-головорізам, а вони вимагали платити їм і за тих, хто поліг на полі бою, посилаючись на бідність їх сімей, що залишились у Китаї. Самі ж ділили ці криваві гроші між собою. Китайці - найманці відзначалися особливою жорстокістю.
Про їх жорстокісь у відношенні офіцерів-білогвардійців ходили легенди. Я їх знаю, але переказувати не буду з точки зору гуманного відношення до читача. В своєму ранньому дитинстві я був знайомим з одним із цих китайців-наймитів, який служив у китайській напівроті в Комуністичному загоні Т. Гуляницького.
На той час це був вже старенький маленького зросту дідусь, завжди ласкавий зі мною, з постійною посмішкою на вустах. Він жив у відділенні радгоспу ім. 25 Жовтня в селi Зелені Кошари, працював листоношею. Отримував пошту на станції Кам’яний Міст, де телефоністкою працювала моя сестра Лідія. А я бігав до пошти майже щоденно, щоб потриматись за телеграфний ключ та погладити рукою блискучі бронзові частини телеграфного апарату. У дяді Юри був малесенький візок, запряжений сірим ішачком.
Його прізвище на кшталт українського вимовляли як Сонжасюк. Мама казала, що зовуть його Сон Жа Сю, що він був червоноармійцем у Т. Гуляницького, маленьким, але відважним воїном. Інакше в той час вона і сказати не могла. Прижився цей китаєць в українських степах, мав велику сім’ю, дожив до глибокої старості.
Ось такі викрутаси історії знало покоління наших батьків, народжених на зломі ХІХ- ХХ століть.
I oсь таких людей бачила маленька Щасливка i її мешканцi в тi бурхливі 20-тi роки, все це бачила i дiвчинка iз Щасливки Анастасiя - моя мати. А в радянські часи подiбнi історичні дослідження були під жорстким табу. А в радянські часи подiбнi історичні дослідження були під жорстким табу...

Використанi джерела:
Спогади моїх батьків.
http://www.city.zt.ua/vuiytci/260-ieyakir.html
http://h.ua/story/54305/
http://militera.lib.ru/bio/savchenko/04.html
http://avtoreferat.net/content/view/2581/15/
http://www.makhno.ru/st/1.php
А тим часом свої вояки, червоні, в цей час з коней не злазили в степах Єлисаветградщини, боролися з махновцями. Отримували поразки і перемоги під Червоним знаменом. При невдачах бійці-червоноармійці приходили до осель своїх батьків, а згодом знову збиралися з силами і об’єднувались навколо свого командира. Під час однієї з таких передишок від боїв з’явився в домі Степана Петровича красивий юнак Тимофій Баранов з багатодітної сім’ї, у якій було вісімнадцятеро дітей, з них тiльки двi дiвчини, а хлопців деяких навiть по двоє було з однаковими іменами, два Василя, два Миколи, пiд яке церковне свято попадали, так їх i называли. Тимофій Баранов без довгих розмов попросив благословіння на шлюб з Анастасією. У відповідь почув таку ж швидку відмову Степана Петровича. Прожогом вибіг з хати і в сінях накинув зашморг на шию, був помічений старшою дочкою Євдокією і тут же отримав прощення і благословіння (фото одного з братів Тимофiя Баранова - червоноармiйця Дем’яна - де вiн разом з Федором Полозовим вище на цих сторiнках).
Зіграли негучне весілля, не той час був, щоб довго веселитись. А через кілька днів вже тепер заміжня Анастасія попрощалася зі своїм червоним партизаном, який знову сів на коня і подався до Гуляницького. Під час так званого «куркульсьського повстання» загін потерпів значні втрати. Багато Щасливських хлопців не повернулись в свої домівки, частина вояків знову сховалась в домівках своїх батьків, як раптом на село і в хутір до діда налетіла ватага отамана Лихо. Так іменував себе одни з наших земляків, Кирило Бондарук, який походив з сім’ї, що виростила 22-є дітей. Шукали діда Степана та його синів по всіх закутках, казали, що не минуть вони кари за зраду інтересів можновладців. Степан Петрович в той час теж вже приєднався, вслід за синами, до Гуляницького. Став в загоні комісаром по продовольству. Жінки плакали, казали, що чоловіки вдома не з’являлись. Та не було тому віри, ходили дворами і полями з металевими щупами і гвинтівками-трьохлінійками, штрикали землю, де був грунт м’який, та копиці свіжоскошеного сіна. Штик пройшов в лічених сантиметрах від тіла Федора Степановича, який ховався в копиці. Коли вийшов звідтіль, руки тремтіли ще кілька днів, розповідала мати. Знайшли тільки діда Степана Петровича, прив’язали руками до воза і тягли за собою кілька кілометрів, поки не зомлів, а потім, зваживши на вік і колишні заслуги перед паном, відпустили.
Іван Степанович, попереджений вчасно друзями про облаву, втік і знову прийшов до Гуляницького, з ним пішов воювати з денікінцями, залишивши вдома молоду дружину з двома маленькими синочками Дмитриком та Іванком, та й поліг в Задонні трагічно, був порубаний шаблями на шпитальному ліжку. Так розповіли потім земляки, що повернулись живими з тієї жахливої січі. Тимофій, чоловік Анастасії, повернувся додому пад осінь 1918 року з кульовим пораненням в легені. Підлікувався та й більше не ходив у партизанські рейди. У вересні 1919-го у них народився синочок-первісток Федір.
Пан Олександр Фрідріхович Фаатц ще у 1918-му все своє майно залишив на розсуд сільської громади і, боячись розправи, виїхав з дружиною і двома дітьми до Одеси. Там їх в віднайшов у 1922 році чекіст С. Лука, виходець їз Щасливки. Сім’я була знищена, як контра, в повному складі, разом з дітьми...
Федора Степановича Гуляницький у похід на денікінців не взяв, залишив у Голті, де його обрали самим першим Першим секретарем волосного комітету комсомолу. В червоних френчі та галіфе він очолював в ті роки всі молодіжні революційні заходи.
Сімейне щастя Анастасії було недовгим. Коханий чоловік її Тимофій, здоров’я якого було ослаблене важким пораненням, помер у 1920 році під час епідемії «іспанки», страшного грипу, який знищив у ті роки мільйони людей. 20-річна красуня-вдова, Анастасія, важко пережила його смерть. Цілком віддавала себе турботам про дитину і запекло відбивалася від численних сватів, що не виводились у домі після смерті чоловіка. Претенденти на руку і серце досаджали протягом чотирьох років. І тільки у 1924 році у цьому неоголошеному конкурсі залицяльників здобув перемогу 28-річний красень - парубок із села Катеринки Іван Дорбалюк, виходець із бідняцької сім’ї, з яким Стася познайомилась зовсім випадково. Працював він тоді начальником напіввійськової організації, що мала назву «Сіндільниця», і займалась вона заготівлею сіна для кавалерійських частин Червоної армії.
Під’їхав він тихенько на вороному кавалерійському скакуні до славнозвісного щасливського джерельця з цілющою водою, з якого Стася разом із сестрою Лізою набирали воду, попросив напитись. Зустрлись молоді люди поглядами та й навіки покохали одне одного. Вже через місяць заслав Іван сватів, а в хаті ще посланці від шести женихів. Всі отримали гарбуза, а Іванові хустку пов’язали.

Весільне фото моїх батьків . Серпень1924 року .
В серпні після посту грали весілля, не вельми людне, але веселе і бажане. Зразу ж після весілля зібрала Анастасія свій скарб небагатий та й поїхала в село до чоловіка.
Поселилися в хаті Іванового діда Мусія, старезного, столітнього, але ще кремезного дідугана, козака-характерника, який, не дивлячись на вік, ще зберіг в руках силу неабияку, сам себе обходив, навіть господарство невелике вів, землю біля хати обробляв. Не стало діда через шість років і молоді стали повноправними хазяями в його обійсті. До батька, Тараса Мусійовича, та матері Гафії йшли завжди на допомогу, підіймали разом господарство. Сім’я за декретом «Про землю» отримала десять десятин землі, родючого чорнозему на колишніх панських володіннях Г. Ремиха. На горі неподалік від третього кургану, біля залізниці. Придбали чотири пари волів, чотирьох коней, збудували конюшню. Брати Іванові: Ісак, Василь та Сашко пасли худобу, косили сіно, вирощували пшеницю та городину всіляку, старша сестра Марія вийшла заміж і жила окремо, молодша — Текля — допомагала матері бавити маленького Мишка, що народився у 1920 році.
У сім’ї з’явився достаток, до цього нечуваний і небачений. Невістку сприйняли спочатку з пересторогою, знаючи, що вона не бідняцького походження, але побачивши її працьовитість та відчувши комунікабельність, змирилися навіть з тим, що вона з дитиною. Іван зразу ж всиновив п’ятирічного Федора.

На фото: брати Дорбалюки — Іван, Ісак, Василь та Олександр Тарасовичі. Я з сестрою двоюрідною Тамарою.
Розповідала мати, що через рік після смерті Тимофія, приснився їй віщий сон. Побачила, ніби-то вранці, коли корів доїти вставали, як до хати зайшов покійний Тимофій, в костюмі, в якому ховали, молодий здоровий, красивий. Привітався, сказав, щоб не вірила в те, що люди вмирають назавжди, що життя має продовження в інших вимірах. Підійшов до столу, набрав у кишені нарізаного ще з вечора хліба. Ще сказав, що вони там працюють, що разом з ним ще біля двадцяти близьких родичів. Зайшов у сусідню кімнату, де лежала хвора після операції на апендицит сестра Ліза, поцілував її в лоб. Спрямував свій поступ до дитини, що спала в люльці.
- До нього не пущу! - скрикнула Анастасія, — він маленький.
- А я зараз і не збираюсь його брати, — спокійно відповів Тимофій, — пізніше візьму.
І пішов з хати та за мить зник за земляним валом, що слугував огорожею кладовища і видний був з порогу обійстя. Мама потім ці слова завжди відносила до факту неповернення їхнього сина Федора з фронтів Великої Вітчизняної війни. Замість нього повернувся в дім оцей клаптик паперу з мішковини, «Повідомлення про зникнення безвісти» — майже «похоронка». Ліза ж померла на третій день після цього сну наяву.
У 1928 році в молодій сім’ї народилась перша спільна дитина, моя старша сестричка Тамара, а Україною вже брела страшна епідемія - епідемія розкуркулювання. Дід Тарас віддав у колгосп коней та волів, надане йому державою поле, яке стало нічим обробляти, походив, посмуткував та й повісився в саду на старій груші. Лишив по собі записку: «У мене все було, щоб ростити дітей, а тепер навіть самосаду не можу купити»...
Син Федір після закінчення 7-го класу пішов вчитися на токаря у ФЗО в мiсто Березівку. Здобув таку потрібну в той час професію токаря, почав працювати токарем в МТС...
У 1939-му році отримав повістку на службу в Червону армію. Але попав не на службу, а на війну з Фінляндією, що як грім серед ясного неба вибухнула в тому ж таки 39-му. З війни він так і не повернувся.
На цiй сторiнцi — пожовкла копiя повідомлення військкомату, як по безвісти пропалого.

На фото: ИЗВЕЩЕНИЕ Доманёвского РВК:
«Красноармеец Дорбалюк Федор Іванович пропал без вести 6 июля 1944 года.
В листах писав про фінських «зозуль», добре одягнених і ситих вояків Фінляндії, про те, що воює на острові Титівка, що непідготовлені до війни в тих суворих північних широтах, червоноармійці гинуть сотнями і тисячами на Лінії Маннергейма.
В наступні роки листи від нього не надходили. А чекали їх кожний день, виглядаючи листоношу на вулицi.
Іван зі Стасею вирішили їхати від тієї біди на Донбас, поближче до робітничого класу, який розкуркулюванню не підлягав. Як кажуть, від біди подалі.
Поїхали в мiсто Горлівку, де батько влаштувався кочегаром на знамениту на весь СРСР шахту 17-біс.
Туди ж покликав і свого вісімнадцятирічного брата Василя.
В Горлівці народилася у 1931 році ще одна дочка - Лідія. Жили і працювали важко, але жити було легше, ніж в селі. Заробляв батько тодi непогано, так сiм’я ж теж росте - то й погоджувався на будь-яку роботу.
Там і пройшов для них голодний 33-й piк. Всі вижили і восени цього ж року повернулися в Катеринку. Батько влаштувався на роботу на нафтобазу станцiї Кам’яний Мiст...Сім’я щомісячно отримувала продовольчий пайок, діти підростали, жити ставало легше. Після повернення їх у село якось завітав до них у гості дiдусь - вже старенький Степан Петрович Полозов. Зустріли його, як самого дорогого гостя, а коли повертався додому, мама зібрала йому в дорогу харчовий подаруночок і відправили зі знайомим шофером, що їхав у Доманівку. Більше його ніхто і ніколи не бачив. Шофер сказав, що дід зійшов кілометрів зо два від Щасливки, захотів пройти полем навпростець. І все...
А як же там наш комсомолець-партизан Федір Степанович? А він одружився на коханій своїй дівчині-односельчанці Марії. До 1930 року у них народилося четверо дітей. Поїхав до Одеси, вступив на економічний факультет робфаку, який пізніше став Одеським інститутом народного господарства. Забрав з собою сім’ю. Та дружина-селючка не захотіла жити у великому місті, лишила йому дітей і гайнула в радгосп, який щойно організували неподалік від Щасливки.
Непереливки було Федору-студенту з дітьми. А тут ще вона, чи може ще хтось із доброзичливців, написали листа «куда-нада», що і при панах йому жилось непогано і тепер він вчиться, коли інші бідують. Реакція керівництва вузу була негайна - виключення з числа студентів. Багато сил та енергії було затрачено ним, щоб відновитись в інституті. Найважливішим аргументом стало те, що викликав він до себе біля десятка сільських хлопців, допоміг їм влаштуватись на навчання, працював докером в Одеському порту, заробляв гроші, чим сприяв їх навчанню.
Серед цих хлопців був і молодший син брата Івана Степановича. Іван Іванович Полозов, який став професійним військовим, пройшов всю війну, звільнився з арміi у званні полковника і ще довгі роки потім працював викладачем у Одеському Інституті інженерів морського транспорту.
Федір Степанович закохався був у той час у француженку-емігрантку, але її запідозрили у шпигунстві і вбили, інсценувавши грабіжницький напад. Він завжди говорив, що то було найбільше в його житті кохання. Під час голодомору втратив двох дітей із чотирьох. Володю і Луїзу вимушений був віддати до дитбудинку...
Таке важке для себе рішення він прийняв тому, що по закінченню вузу отримав пропозицію, від якої, з його вдачею, не можна було відмовитись. Запропонували роботу в торгпредстві радянського представництва в Туреччині. Відмова означала б кінець кар’єри, яка ще не почалась. Поїхав і до самого початку війни перебував у цьому довжелезному закордонному відрядженні.
Тільки повернувся, а тут і війна, знову бої, знову невлаштованість. З перших днів був мобілізований у частини морської піхоти, до середини 1942 року брав участь у бойових десантах. Одержав важке поранення, після якого в діючу армію більше не повернувся. Зупинився в Ялті, де проходив реабілітацію після поранення. Як спеціаліст, зайнявся постачанням продовольством Ялтинських курортів.
В ті важкі часи люди із сіл приходили в місто з метою обміну цінних речей на продукти харчування. Одного разу з такою метою до його дому завітала молода красива жінка, з якою він, не роздумуючи довго, одружився. Діти в дитбудинку не давали спокою його романтичній душі. Їм потрібна була мати. Олена Дмитрівна дуже швидко освоїлась в ролі дружини Федора Степановича, але його великим коханням так і не стала. Вже в глибокій старості він завжди повторював:
— Ех, не мене вона полюбила. Полюбились їй бочечки з соленою рибою та свинячим смальцем, що стояли в моїй комірчині.
Тим не менш, дітей з дитбудинку він забрав, бо було їх з ким лишати вдома на час своїх постійних відряджень по звільненому від фашистів півострову. У 1945 році у них народився хлопчик, якого назвали Петром. Зі старшими дітьми, які в дитбудинку відвикли від батьківської турботи, він повного порозуміння так і не віднайшов ніколи. Луїза невдовзі після закінчення війни вийшла заміж без його згоди, що розвело їх назавжди. Володимир теж з часом відокремився, пішов у самостійне доросле життя. Луїза якось була з’явилася у нашій хаті у Кам’яному Мості, з дитинкою у сповитку, розповіла, що тепер живе неподалік, у Мигії, а батько і Володя в Ялті, що батько їй не може пробачити того, що вийшла заміж, не спитавши його згоди.
Із звільненням Криму від фашистської навали Федір Степанович знову забув про все, що стосувалось сім’ї та влаштування власного добробуту. Він весь заглибився у відновлення діяльності Кримських курортів, зайнявшись їх матеріальним забезпеченням.
З житлом проблем не було. Всі ми сьогодні знаємо, що 18 травня 1944 року з Криму було виселене кримсько- татарське населення. Житло пустувало, можна було займати будь яку квартиру. Поселився він на Ялтинській Набережній у невеликому будиночку, неподалік від готелю «Ореанда», створив умови для проживання сім’ї та, власне, і забув про її існування. Постійно знаходився у відрядженнях, вишукуючи по всій Україні поставщиків обладнання та харчування для санаторіїв та будинків відпочинку. Так продовжувалось до 1950 року. Його постійна відсутність спричинила конфліктну ситуацію зі старшим сином Володимиром, внаслідок якої він залишив йому житло, а дружину з маленьким Петром переселив в інший будинок.
А до нас у гості він завітав на день-другий лише у 1957 році, через 12 років по війні.
Мені запам’ятався вусиками кавказькими, офіцерською плащ-накидкою, відпрасованим костюмом, романсом, виконаним на прохання матері: Федір Степанович мав прекрасний голос, співав «Темно вишневую шаль», «У церкви карета стояла», а я, малий, слухав, затамувавши подих, бо такий спів чув раніше лише по радіо.
В той час йому було вже 56 років, він знову працював у царині матеріального забезпечення курортів, тільки з меншим обсягом роботи. Здійснював закупки продукції колгоспів і радгоспів: цибулі огірків, помідорів, капусти і автотранспортом відправляв на Крим. Знову йому вдома не сиділось. Така вже вдача була у цієї людини, вічного революціонера. В один із таких його приїздів в наші краї, завітала до нас і його дружина Олена Дмитрівна з сином Петром, моїм майже ровесником. Станція якраз переживала період літніх злив, чорнозем розкис до неможливості. Пам’ятаю, як вона говорила, що жити в такій грязюці нормальні люди не можуть, а Петро мені нашіптував, що у них всюди асфальт і коли їдеш на велосипеді, то бачиш себе, як у дзеркалі.
- Ну й бреше, — думав я, не заперечуючи. Довго вони не гостювали, незабаром зібралися. А мама й не жалкувала:
- Бачиш, пані яка. «Она в такой грязи жить не может!» - тільки й сказала навздогін.
У 1961 році Федір Степанович написав матері листа, в якому сповіщав, що вийшов на пенсію за віком, що держава віддячила йому за революційне минуле персональною пенсією, що у нього все гаразд. В 60-х він більше не з’являвся в наших краях.
На початку 70-х сестра Тамара запросила його на весілля старшого сина. Він пообіцяв приїхати. І обіцянку свою виконав. Тільки з неприємною для всіх пригодою. Автобус Первомайськ-Катеринка потрапив у ДТП, він зламав кілька ребер. У лікарні надали першу допомогу - міцно забинтували грудну клітку і Федір Степанович без сторонньої допомоги дістався Кам’яного Мосту, побажав молодій сім’ї щастя і залишився в гостях майже на місяць, амбулаторно заліковуючи травми.
Наступного разу нам з дружиною довелось зустрітись з ним в Ялті, в його будинку, коли його вік наближався вже до цифри 80. Зустріч наша була нетривалою, десь біля однієї доби. Ми не переставали дивуватись його невичерпній енергії, акуратності, майже стерильному порядку в домі (дружина його на той час була в лікарні з невиліковною хворобою).
Федір Степанович був невгамовним у своєму бажанні зробити нашу зустріч незабутньою. Він, бездоганно одягнений, веселий, турботливий організував нам екскурсію Ялтинською Набережною, в подробицях розповідав про кожний будинок, звертав нашу увагу на кожен кущ, примовляючи:
- А я ж іще підробляю трохи, не за гроші, а для втіхи. Разом із сусідом кущі обрізаємо. Ось подивіться - оце сусідова робота. Бачите, яка кривизна крони пішла. А оце моїх рук справа. Дивіться, який рівнесенький шар, а тут яка пірамідка.
У цьому був весь Ф. С. Полозов. Таким відношенням до справи він вирізнявся все своє життя. То була наша остання зустріч з цією чудовою людиною. Через чотири роки його не стало. Прізвище його — символ роду — зберігають зараз у Криму син Петро та двоє онуків, Кирило та Костянтин, що проживають у Севастополі. В Одесі мешкає онук загиблого в роки Громадянської війни Івана Степановича Віктор Іванович Полозов. Ось ними, певно, і закінчується гілка роду...
А тепер я хочу повернутись у свою сім’ю, до батьків моїх. У 1937 році батькові запропонували роботу у селi Маринівка. Він там очолив МТСівську нафтобазу, щось на зразок тієї, що існувала у Кам’яному Мості під назвою «Мала нафтобаза«. Сім’я залишила Катеринку, переселилась у нове село. Умови життя змінилися докорінно, у батьків з’явилося нове, бiльш «високе», коло спілкування. Їхніми новими друзями стали керівники МТС, дочки пішли в школу десятирічку, життя покращилось у матеріальному плані, батько отримав «броню» на випадок мобілізації. В разі бойових дій - нафтобаза вважалась стратегічним об’єктом - посада керівника бронювалась.
Та щасливе і веселе життя на новому місці для сім’ї, як і для всіх людей, тривало недовго...
В червні 1941 року на порозі нашого дому стала війна, а вже в серпні з’явились і «нові господарі» Задністров’я (Трансністрії) — румунські окупанти. Гітлер не віддав землі від Дністра до Південного Бугу у безроздільне володіння румунам, а визначив його, як провінцію Трансністрія. Це була величезна територія — майже 100 тисяч квадратних кілометрів. В зону Трансістрії потрапили і наші Первомайський, та Доманівський райони. Все, що знаходилось за Пiвденним Бугом, було під окупаційною владою німців.
Транснистрия (рум. Transnistria), или Заднестровье, — зона румынской оккупации на территории СССР в ходе Второй мировой войны. Транснистрия была образована в соответствии с немецко-румынским договором, подписанным в Бендерах 30 августа 1941 года. По этому договору территория между Южным Бугом и Днестром, включающая части Винницкой, Одесской, Николаевской областей Украины и левобережную часть Молдавии, переходила под юрисдикцию и управление Румынии. На основании этого договора, правивший в Румынии в 1940—1944 Ион Антонеску, издал 19 августа 1941 года Декрет № 1 об установлении румынской администрации в Транснистрии[3] с резиденцией управления в городе Тирасполь (в середине октября 1941 года, после оккупации Одессы, столица была перенесена туда). Губернатором был назначен профессор Георге Алексяну. http://www. eleven. co. il/article/14148
Кондуектор Румунії Іон Антонеску своїм наказом віддав всю повноту влади призначеному ним на ці території губернатору, жорсткому українофобу Георге Алексяну. З появою у селі румунів почались грабунки, дискримінація, притиснення українського населення, примусові вигнання на роботи працездатного населення. Мама розповідала, що коли прийшли до нашого двору, то подивившись на меншу Ліду, сказали:
- От етот польза не будет, только вред. А етот - пойдет на восстановление мостов,- вказавши на Тамару.
Тамарі йшов тоді чотирнадцятий рік! На тих роботах вона здобула хронічний ревматизм, від якого страждала потiм все своє життя. Через Маринівку з боку Кривого Озера величезними колонами фашисти гнали євреїв та румунських циганів. Під час таких етапів вони вишукували в селах місцевих євреїв і насильно приєднували до колон. За словами мами, євреї йшли в колонах, без всякого спротиву. Їм казали, що у Вознесенську усiх посадять в ешелони і відправлять в «землі обітовані», на історичну батьківщину. Але нiхто з них до Вознесенська не дійшов. Зупиняли їх на свинофермах села Богданівка, Доманівського району, де в свинарниках, розрахованих на 200 голів худоби, розміщали в холодну зиму 1942 року понад 2000 людей. «Добропорядний» Первомайський управитель Ісопеску завозив у цей тимчасовий табір чорний хліб і його прислужники вимінювали крихти цього хлiба на золоті речі, демонструючи таким чином «доброту і турботу» свого шефа. Це «райське» життя закінчилось для в’язнів вже в грудні 1941-січні 1942 року. Ось документ, який засвідчує жахливий кінець румунського «paю» в селi Богданівка:
«20 декабря1941 года из Голты (город Первомайск) в лагерь на нескольких подводах приехал вооруженный отряд в количестве 60 человек под командованием фашиста Гегеля. Утром 21 декабря 1941 года начались массовые расстрелы, которые продолжались до 15 января 1942 года. В эти дни кровь лилась рекой. Для удержания стекающей в Южный Буг крови была сооружена плотина длиной в 12 метров и высотой около 2-х метров». цит. по ЦДАЖР (ЦГАОР СССР), ф. 7021, оп. 69, дело 342, л. 43.
Мама розповідала якось, що пропонувала місцевій аптекарші Фані залишити їй на виховання дівчинку Риту, але та відмовилась, кажучи, що вона вірить, у відправлення в Землі Палестинські, на історичну батьківщину і пішла етапом на Богданівку звідки, звичайно ж, не повернулась.
Румунська окупація, що прийшла, за твердженням Антонеску, на 200 мільйонів років, лягла важким ярмом на плечі народу країни. Нещадно розкрадались матеріальні і культурні цінності, масово вивозились надбання, створені трудолюбним населенням краю. Ось одне із свідчень масового пограбування населення:
«Довідка старости трудової общини про наявність у її членів птахів та розмірах реквізиції їх на користь окупантів»
1. Наявність у трудобщини №14: курей — 676, качок — 16, індиків — 4,гусей—4. Всього — 700.
2. Належить реквізиції: курей — 338, качок — 8, індиків — 2, гусей —2. Всього—350.
(Одеський історико-краєзнавчий музей, інв. №12873)
Друга половина залишалась на відновлення товарної бази. Забивати птахів і скотину на власні потреби суворо заборонялось. На території від Дністра до Південного Бугу було створено 13 повітів, в які ввійшло 15 міських, 18 селищних і 1363 сільських комуни, 2568 сіл та 72 хутори. Награбоване виливалось в захмарні цифри: «За время оккупации Румыния получила из губернаторства Транснистрия: зерна 21254 вагона, продовольствия 18 737, фуража 41123, овощей 14106 вагонов, скота 172283 головы, птицы 519937 голов».
(Неизвестные страницы румынской оккупации Транснистрии).
Звільнення від нових хазяїв та їхніх порядків прийшло в наш край тільки в останніх числах березня 1944 року, коли Червона Армія звільнила окуповані території Миколаївщини і, зокрема, Первомайський та Доманівський райони. Як жила сім’я моїх батьків та їх односельців, важко навіть уявити, а описувати в подробицях зовсім не хочеться. Та й після звільнення не зразу стало легше, бо визволителі з великою недовірою відносились до тих, хто залишався у ворожій окупації. Все населення підлягало фільтрації на предмет виявлення можливого співробітництва з ворогами, а особливо чоловіча його частина.
Батько з перших же днів після звільнення села пішов до польового військкомату і після перевірки був мобілізований в діючу армію, цього разу ніхто вже не звертав уваги на його непризивний вік. Йому виповнювалось у 1944-му 48 років.
Батько розповідав мені, малому, що після мобілізації нових бійців готували до бойових дій близько сорока діб, а потім направили до одного із полків 37 армії, яка формувалася в с. Кіцкань неподалік від м. Бендери в Придністров’ї. Називав і номер полку. Тільки я тоді не звернув уваги, а військовий білет, який батько зберігав до самої смерті, на жаль, не зберегла сестра, вважаючи що це нікому вже не потрібний документ. А в ньому було зазначено проходження служби на всьому бойовому шляху батька. 37 армія входила до 3-го Українського фронту, командувачем якого з середини травня 1944 року був призначений Ф. І. Толбухін, видатний полководець Великої Вітчизняної війни, стратег звільнення народів Балканського півострова від фашистської навали.
За батьковими спогадами знаю, що за наказом Толбухіна надавалась значна увага навчанню військ, підготовці їх до рішучого удару. Так, на звільнених територіях імітувались копії оборони фашистів, і бійці по кілька разів штурмували фіктивні ворожі окопи та інші укріплення, що потім знадобилося у справжніх боях і врятувало життя багатьом бійцям. Перед початком наступу батькові було вручено кулемет системи Горюнова і він був призначений першим номером кулеметного розрахунку. В обов’язки другого номера входило нести запасне дуло кулемета, який не мав системи охолодження, при довготривалій стрільбі дуло періодично змінювали. Він же подавав заряджені кулеметні стрічки. А перший номер вів стрільбу, знищуючи ворога.
Генерал Толбухін, за свідченнями батька, надавав велике значення особистому спілкуванню з солдатами і офіцерами. Він пам’ятав генерала високим на зріст, повновидим, спокійним, врівноваженим і уважним до співрозмовників. В середині серпня почався наступ 3-го Українського фронту з Кіцканьського плацдарму, чого не чекали фашисти. Вони розраховували, що бойові дії розгорнуться на Кишинівському напрямі. Цей ворожий прорахунок закінчився блискучою перемогою генерала Толбухіна і повним розгромом фашистського угрупування «Південна Україна» та відкрив шлях на Балкани.
3-й Український фронт пішов, як розповідав батько, приморськими районами Румунії. Наступним завданням було виведення з війни Болгарії, звільнення болгарів від фашистського іга. За звільнення Болгарії Ф. І. Толбухіну було присвоєне звання Маршала Радянського Союзу. Батько мій отримав в цих боях важке поранення, йому ледве врятували життя в польовому шпиталі, і вже через три місяці він повернувся в свою частину з медаллю «За відвагу» на грудях. Період реабілітації проходив їздовим на бричці начальника штабу дивізії, потім знову повернувся в свою кулеметну роту. І настав момент звільнення братнiх народів Югославії, початок великої Бєлградської операції.
На грудях батька з’явились бойовi медалі «За освобождение Белграда» «За отвагу»і «За боевые заслуги» та ще кілька нагород за звільнення і визволення народів країн Європи.
Найяскравішими спогадами батьковими були крейдяні гори біля Бєлграда, озеро Балатон в Угорщині, Злата Прага, Відень.

Победное фото отца: Обратная сторона фото:
Австрия. 1945 год. Июнь. «Милым моим Стасечке, Тамарочке, Лидочке . Дорбалюковым 3-6-45 года
Отец слева, он ещё не знает,что я родился
В Австрії закінчувались фронтові дороги немолодого вже солдата війни Івана Тарасовича Дорбалюка. Фото, надіслане сім’ї в червні 1945 року із Австрії - документальне свідчення тому. Були ще медалі «За взятие Будапешта», «За освобождение Праги». І найдорожча для нього медаль «За Победу над Германией».
В повоєнний час приходили йому ще нагороди - ювілейні медалі «Двадцать лет Победы», «50 лет Вооруженных Сил СССР», та ними він вже майже не дорожив, називав їх не iнакше, як іграшками для внуків. Востаннє ми святкували разом з ним 30-річчя Перемоги у 1975-му. В той святковий день на станції Кам’яний Міст урочисто відкривали монумент Слави односельчанам, що не повернулися з війни.
Всі фронтовики отримали тоді аж по 30 рублів. І батько, і чоловік сестри Олександр Федорович Виграновський тут же використали їх за прямим призначенням: запросили мене з собою у заводський «Вітерець» і ось так святкували ми втрьох це Велике свято — свято Перемоги до пізнього вечора. На 60 рублів тоді був повний розгуляй. Це було останнє моє з батьком святкування. Через півроку його не стало на восьмидесятому році життя.
Батьківська гілка роду продовжується сьогодні моєю сім’єю — сином і двома внуками, а з цього року ще й правнуком Дмитриком, двоюрідним братом Станіславом Олександровичем Дорбалюком і його сином Олександром, що проживають в місті Одесі. А нещодавно у нас з’явився правнук Дмитрик.
Є ще племінники, але вони вже не Дорбалюки...