Кури, гуси і кар'єра...

Абрам Маркович Шехтер їхав на нове місце роботи з натхненням. Надто вже затримався він на посаді простого інженера на державному млині в Котовську після закінчення Одеського Технологічного інституту. А тепер він їде технічним керівником великого зернозберігаючого підприємства, практично заступником директора. Це перспектива набути авторитет і піднятися на вищий щабель в галузі своєї діяльності. Мав надію, що прийдеться до двору новому керівникові, той гідно оцінить його здібності, і все піде, як по маслу.

Потяг прибув на станцію о 5.40. До початку робочого дня ще майже три години. Сказав дружині і дітям сидіти на пероні, нікуди не йти, ні з ким не спілкуватись, бо різні люди є. Почнуть розпитувати, хто та звідки і чого приїхали. А нам це навіщо? Потім і так все взнають. Керівників тут небагато. Їх і про них все знають. От і ми зразу станемо відомими людьми села. А поки що - мовчок.
Подивився направо-наліво, визначив, куди ведуть гілки - відхилення від основного залізничного полотна. Неквапливо пішов по лівій із них- до "Заготзерна".
У охоронця на прохідній запитав:
-Хто тут за старшого?
- Я тут за старшого, сказав кремезний чоловік, що вийшов з приміщення відпочинку варти. А звуть мене Павло, в народі кличуть "Моряк". Воював на Чорноморському флоті. От і прилипло.
- А Ви ж хто будете?
- А я відтепер ваш новий керівник, прошу любити й поважати!, - гордовито закинувши буйночубу рижу голову, з притиском промовив Абрам Маркович.
- Ну, присідайте, запалимо по цигарці, почекаємо. Через годину-півтори прийде наш директор Володимир Петрович, там і розберемось, який ви начальник.

А село в цей час починало оживати. По самому стрімкому підйому, важко дихаючи і притримуючи долонями стомлені коліна, ледь чвалав шанований населенням дільничний міліції старшина Євген Іванович, що цієї ночі ночував у Петрівці у вдови Килини.

Робочим потягом з Голти прибув Сашка - перукар, на прізвисько "Єврей". Він відзначався гострим язиком, задерикуватістю та забіцництвом. Але сьогодні було не до розмов. Зразу ж попрямував до перукарні, де мав м'який топчанчик і міг ще годинку-другу подрімати. Цю неповну ніч він провів дуже весело, з горілкою, друзями, дівчатами на березі Південного Бугу в літньому "шалманчику". А тепер пальці тремтять, бритви не втримають. Ех, якби ж не на роботу!

Володимир Петрович, директор, також прокинувся з двоякими враженнями. З одного боку приємного надивився.
Дівчатка-лаборантки обіймали і виціловували, приємно так було. А потім приперлись до двору обласні керівники і вкинули через паркан велику рижу свиню. Її вигляд в холодний піт кинув. Підхопився, перехрестився лівою рукою, праву на фронті втратив.

- І примариться ж таке, -подумав, швиденько підхопився. Вийшов у двір, озирнувся довкола. Все чисто. Свиня таки приснилась. Вмився холодною дощовою водою з дубової бочки. Одягнув вишиванку, сині шевйотові штани та й пішов на роботу.

...Мине кілька місяців і всі ці люди відіграють вирішальну роль в житті та кар'єрі Абрама Марковича...

Павло-"моряк", ще здалеку угледів директора, побіг назустріч, щоб попередити про неочікуваного гостя.
Абрам Маркович теж підвівся і пішов назустріч, зрозумів, що йде його майбутній начальник. Порівнявшись, чемно привітався і назвався:
- Новий технокер "Заготзерна" Шехтер Абрам Маркович.
- А наказ про призначення маєте?
- Маю копію, оригінал Вам надішлють.
- Ну, пішли, розберемось!

Вже в кабінеті запитав:"А сім'я Ваша де?"
-Та тут, на пероні мене чекають.
- То йдіть з Павлом, він покаже Вам квартиру в нашому гуртожитку. Влаштовуйтесь і потім за роботу.

Квартирка видалась просторою, світлою. Соні і дітям сподобалась. Павло показав сарайчик для майбутньої живності, сам його добре роздивився. Так, на всяк випадок. Сказав:
- Та тут і курей, і гусей розвести можна. І свинку викормити.
- А ми перевеземо, у нас є, - похвасталась дружина.
- Ну й добре. Директор машину дасть.
А в цей час директор сидів, підперши голову кулаком, і думав:
А він мені потрібен, цей "технохер?" Будемо думати, що з ним робити.

З новим заступником поводився підкреслено ввічливо, навіть лагідно, як на свій характер. Робив вигляд, що хоче у всьому допомогти, всьому навчити. Абрам Маркович почав входити в русло трудових буднів, все більше розпрямляв плечі. В спілкуванні з робітниками проявляв зверхність. Щоб знали, хто хазяїн в домі! Більш-менш поважливо ставився лише до тих, хто чимось або кимсь керував.

Так пройшло три місяці. Директор вирішив, що пора міняти зама...

Одного вже осіннього сонячного ранку до контори прибіг блідий, тремтячий тілом і руками "технокер". Влетів до кабінету директора без стуку і заволав:
-Мене хотіли вбити вночі!
- Розкажіть толком, що сталося?
- Вікно серед ночі раптом розчинилося, як від урагану, -збиваючись почав пояснювати Абрам Маркович. Двоє в чорних личинах вдерлися до кімнати, наказали стати всім під стінку. Підняти руки вгору. Один на вулиці стояв і голосом, подібним до Вашого, вмкрикував якісь команди. Здається:
"Швидше ворушись! Так було хвилин двадцять, а може годину. Потім ті двоє поховали нагани і вистрибнули у вікно. Ми ще з годину не могли зрушити з місця. Коли вийшли на вулицю, побачили, що в сараї двері зірвані з петель. І ні курочки, ані гусочки. Лишилась тільки свинка, одинока, як суха билинка в осінньому полі.

Директор схопив слухавку, почав крутити корбочку телефонного індуктора:
"Дівчино! Дайте райвідділ міліції. Міліція! Говорить директор "Заготзерна". У нас пограбування. Так мого заступника. Пришліть наряд міліці з собакою". Міліція з'явилась за годину потому.
Собака оскаженіло бігав по дворах. Нюхала, нюхала, нічого не винюхала. Свідків не знайшлось. Сусіди нічого не чули і не бачили. Міліція поїхала разом із собакою. Абрам Маркович лишився невтішним.
А в сараї двору Андрія Ільковича, дядька, в якого квартирував дільничний Євген Іванович, з самого ранку дерли пір'я з курей та гусей. Та в тазу, що ноги мили, виносили тушки до глибокого холодного льоху. А дядько Андрій все покрикував:
- Двері зачиняйте, щоб вітер пір'я не розносив. Не розпускайте по вітру "вєществєнниє доказатєльства".