Як у нас в селі з самогоноварінням боролись...

Служба в міліції Миколу Гавриленка звабила ще в юності. Гарна форма, влада над людьми на своїй ділянці роботи. Великий шмат м'яса там, де кабанчика забили, а шкуру не здали. Так тоді було: викормив свинку, їж м'ясце, на здоров'я, але шкуру здай. А що ж то за сало без запашної, соломкою обсмаленої шкірочки? Той й ховалися люди від місцевих наглядачів за порядком.
От і Микола, бувало, принюхається зранку де соломкою паленою пахне, то й зразу ж до того двору і прибіжить. А господар, ще здалеку уздрівши "дорогого гостя", мерщій відтяпає шматочок окорока чи ошийка, та й чимчикує до воріт з гостинцем для "влади", щоб до хати не впустити. Дивись, і позбувся штрафу, або й криміналу за порушення закону. А сусіда із-за тину зазирав, то вже й знав, як готуватися до забою свого дозріваючого підсвинка.
- У кожного"свій хліб", - жартували люди. У кого росте в полі, а в кого на погоні, завдяки міліцейській долі.
Що й казати, любив молодший лейтенант ласощі селянські. І його не лаяли мешканці підопічних сіл. Своя людина, подейкували, завше потрібна, завжди прийде на допомогу в скрутний час.
Газдині теж знали свою справу.
Подоїла корівку і "до пана начальника в гості" з кухликом молочка, кавалком сиру, щойно відтисненого, та горнятком вершків.
Добре жилось. Ні городу, ні якоїсь тобі худобини при дворі, а все було. Дружина і дітки рожевощокі, веселенькі. Зарплати офіцерської вистачало на одяг, а іноді й витребеньки. Як-то: кіно, поїздки до райцентру, морозиво та тістечка для діток, посиденьки з такими ж охоронцями "порядку" в ресторанчику на вокзалі станції "Голта".
Тільки сам був худий, як пес в морозну зиму. Ні, не совість йому муляла, спокою не давала. Керівники райвідділу не заважали спокійно жити. Нема-нема, та й покличуть на розмову, "на килим", як він казав дружині. Та й починають докоряти тим самим сальцем та ковбаскою, щоб їм, заздрісним, пір'я в горлі виросло! Коли натякав, що готовий поділитись, оглошували догану. Розумів, що не доріс ще за статусом своїм до тих, кому дозволено ділитись. А вищої посади не давали.
Догани та натяки на здирництво не сприяли службовій кар'єрі. От і мучив себе роздумами, що краще: добробут в сім'ї, чи кількість зірочок на плечах. І завжди схилявся до першого. Ніяк не сприймалося оте пісенне гасло: "Раньше думай о Родине, а потом о себе".
А хто ж про мене буде думати?  :)) 

Так і ходив до 45 років з однією маленькою зірочкою на погоні. Не задалась кар'єра. То й хай собі.
При вивченні обласним Управлінням кадрових питань у райвідділі, якийсь добрий чоловік звернув увагу, що вже немолодий дільничий двадцять п'ять років ходить у найнижчому званні, звелів написати подання на присвоєння звання "лейтенант". І отримав було це звання, та не надовго. Підвели односельці, яким вірив, як собі самому...
Вража баба Марія Власючиха написала райвідділу заяву, що сусідка Одарка Граденючка самогон варить, і відрами продає ласим до "зеленого змія" чоловікам.
Отримав Микола цю заяву на розгляд і вжиття заходів. Сів і замислився. Такого ще не було в його пастві, щоби хтось заяви писав. А воно ще й анонімку нацарапало, сиди тепер, думай, чиїх рук справа. Порадився з жінкою, будь неладен той час, і вирішили що заходи треба вжити не до самогонниці, а до заявниці, щоб більше нікому писати не хотілось. Довго вдивлявся в ті каракулі бабині, та й прийшов до висновку: "Ніхто інший, тільки Марія. Тільки вона злостива і заздрісна, ледацюга без трудоднів. Ну, постривай!".
Вранці одягнувся чинно, подивився на яскраву нову зірочку на погоні, усміхнувся їй, не знав, що може востаннє. Пішов до двору Власюків. Зупинився на відстані. За вимогою жанру. Дочекався, поки Максим Власюк. рахівник колгоспний, почвалав до контори.
Зайшов до хати. Привітався. Марія сиділа на дивані, чай посьорбувала.
Відставила горнятко, єхидно посміхнулась.
- Вітаємо в нашій хаті, начальнику!
Що привело до нашої господи поважного пана в ранковий час?
Та, побалакати треба, - наблизився на небезпечну відстань Микола. Відтак схопив бабу за праву ногу, запхав її за шию бабину, як роблять це малі діти, граючись. Називалося "жучку загнути". Та й пішов мовчки з хати. "Акробатку" звільнив Максим, коли прийшов на обід. Другого дня він вже з підписаною та поданою за всіма вимогами заявою був у райвідділі.
А через тиждень Микола знов дивився на свій погон, тепер уже зіпсований зайвим проколом, і таку звичну йому одну маленьку зірочку. Друга єхидно поблимувала йому баби Власючки посмішкою із зоряного неба...