Вареники
|
Наше славне старовинне село Катеринка завжди славилося своїми богатирями-Добринями.
Ось, прадід
мій проожив сто шість років, а в сторічному віці коли був, то
навiть молоді хлопці боялися подавати йому руку для вітання. Бо стискав
такими лещатами, що кров з-під нігтів виступала. Однією рукою,
взявши за ріг, клав на землю корову, щоб надати їй ветеринарну
допомогу. На моїй памяті таким був дід Платон, що працював у багажному відділенні станції Кам'яний Мiст. Кремезний, статечний, з величезними, вибіленими сивиною вусами, маючи вік далеко за шістдесят, він щодня ходив на обід в Катеринку і ніколи не повертався із запізненням хоча б на хвилинку. Казали йому колеги-залізничники, що це ж важко, що дешевше в буфеті пообідати, відповідав: - По-перше, рух - це життя, по-друге, як кажуть з користю для доброї справи. Я коли йду, то пару камінців-черепашників з собою несу, в обід і увечері, навіщо ж дві руки маю. За це ніхто мене не лає. Он скільки того каміння повсюди валяється. Прямо як нічиє (мене зрозуміє тільки той читач, котрий такий камінь хоч раз в руках мав і відчув його вагу). А дід і далі кепкув, посміхаючись: - А те ледаче, що в буфеті обідає, ще й гроші проп'є і літньої кухні не матиме. От така у діда була селянська психологія. Випадок, про який хочу тут написати, відбувся на моїх очах. Дід Платон тоді вже був на пенсії. Батько мій, майже ровесник Платонів, підрядився з бригадою мулярів будувати магазин у Катеринці. Платона теж взяли до цього гурту. Якось мама і каже: - Збирайся, підеш в Катеринку батькові обід занесеш. І дала мені вузлик, у якому була пляшка свіжовидоєного молока, півхлібини та тушена картопля з м'ясом. Я й побіг з вистрибом. Цікаво ж було, що вони там мурують. От прибіг, а вони всі сидять, перекурюють. Батько каже Платонові: - Та брешеш ти, та ніколи не з'їсиш сто вареників Харитининих. Це треба бегемотом бути. А Платон: - Не віриш, то вже біжи за пляшкою, Іване. Та бери вже дві, бо запити буде нічим. Та візьми там пару оселедців, бо під вареники захочеться чогось солоненького. Я чемненько так привітався зі всіма, присів на бревенце, а батько й каже: - Молоко синку сам випий, бо скисне. Картоплю лиши, хлопці з'їдять, а мамі скажеш, що я сьогодні п'яненьким трохи прийду. У нас із Платоном сьогодні змагання. Він буде сто вареників їсти. А я суддею буду. І голосно засміявся. Можна і я подивлюся, як дід вареники їстиме? Батько запитально подивився на Платона. - Та хай лишається, може і йому якийсь вареник перепаде, якщо встигне, подивився в мій бік дід зі смішинкою в синіх, як весняне небо, очах. Посиділи так ще трохи, погомоніли про те-се, бригада пообідала та й пішла працювати. А батько з дідом пішли до тітки Харитини, батькової близької родички, якій ще зранку замовили наліпити вареників до обіду. Як глянув я на ті вареники, а вони розміром з половину чоловічої долоні! - А чого з ними бавитись, - перехопила мій погляд тітка Харитина, - то ж Платон буде їсти, а його апетит я знаю. Маленькі він просто цілими ковтав би, а так хоч пожує. Нарізала оселедців з цибулькою, поставила на стіл стакани-гранчаки, макітру з варениками. - Ну, Ваню, ти як хочеш, а мені зразу повний наливай. Треба шлунок прополоскати, - промовив дід Платон. Батько розлив горілку в стакани. Платон випив, смачно крякнув, закусив оселедцем, і сказав: - Ну, а тепер варенички, Харитино, а де ж вишкварки. У що вмочати? - Ой, зовсім забула. Зараз подаю. Платон почав їсти, а батько рахувати, неквапно закушуючи випиту горілку. Платон теж нікуди не спішив: яка тепер робота. Авжеж піде після обіду у свій вишневий садочок. А батько рахує. Вже було і двадцять, і сорок було, п'ятдесят, вісімдесят. Сто!!! Платон знову попросив налити горілки. Випив, закусив оселедцем з цибулькою. Смачно потягнувся за столом, не встаючи, погладив живіт. - Харитю! - гукнув. - Чтого тобі ще? - Звари ще штук двадцять вареничків, бо ще оселедці не доїв, та й горілка ще є, нема чим закусити... Завершив Платон трапезу без напруги. Подякував господині, гостиній її домівці. Підвівся і поважно вийшов з хати. Сказав тільки: - Ну, я пішов додому. І пішов собi, поважно ступаючи по піщаній доріжці. Відійшовши на кілька кроків, повернувся і промовив: - Ну що, Ваню, повірив, не будеш більше зі мною про вареники сперечатись? - Не буду більше, ну тебе, повірив раз і на завжди! І ми дружно закрокували в бік Катеринської гори. Ото був козак, нащадок самого Пилипа Орлика, дід Платон Орличенко. Источник: http://kmist.nm.ua | |
|
| |
| Просмотров: 581 | |
| Всего комментариев: 0 | |