Микола Дорбалюк - Каталог статей

  

Николай Дорбалюк

ИСКРЫ ПАМЯТИ
 

Незабываемое

Главная | Регистрация | Вход

Пятница,  14.12.2018,  10:09

Приветствую Вас, дорогой Гость | RSS
Форма входа
Категории раздела
Мои статьи [15]
Поиск по сайту:
Наш опрос
Оцените мою книгу
Всего ответов: 3
Мини-чат
Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Статистика

    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0
    Главная » Статьи » Мои статьи

    Искры памяти. Продолжение

    Старший син, Іван Степанович, вже навчався в Петербурзі, вивчав агрономію, щоб замінити батька. Стасю у 1907 році влаштували до двокласного училища (була в той час така форма початкового навчання) у великому селі за Бугом, а Федір у 1910 вступив до гімназії у селищі Голта. Це там, де Синюха зливається з Південним Бугом, де починаються Бузькі пороги, той дивовижний куточок землі нашої, який за легендою, древньогрецький історик Геродот, побачивши, назвав "Емі Гея" (Моя земля) - одна з версій назви села Мігея. Правобережжя мало назву Голта, що свідчило про присутність тут турків у давні часи, межиріччя звалось Богопіль і було колись володінням польського магната Конецьпольського, на лівому березі розташувався козацький шанець "Орлик". Пізніше мости через Буг та його притоку Синюху з’єднали всі три частини в єдине місто і півень перестав співати на три держави (Дивись вiдеоролик "Iсторiя Первомайщини").
    А тим часом в повільне, помірковане життя села несподівано тихо запливла доволі помітна подія: з’явилася стороння людина, що для сільської громади стало явищем значущим. Чужі приходили на постійне проживання в село дуже рідко. А тут таке. Прийшла людина примітна, як кремезністю і висока на зріст, так і розмовою. Не все, що говорив цей колишній матрос, (за матроса його сприйняли, бо ходив у полосатому тільнику та чорному бушлаті) було зрозумілим для селян, але в кожній душі слова його сіяли смуту, розуміння того, що життя повинне змінюватись на краще. Говорив він про Маркса, про Леніна. Вперше в свідомість селян ввірвалось: "По Європі ходить привид, привид комунізму".Назвався цей прийшлий на село чоловік Гуляницьким Трифоном Марковичем.

    Партизаны-кавалеристы 1-го коммунистического отряда Полозов Федор Степанович и Демьян Борисов

    На  фото: Бiйцi 1-го загону Червоної Армії
    Полозов Федiр Степанович i Дем'ян Баранов

    Трифон Маркович Гуляницький належить до того покоління людей, кому випало жити на зламі двох століть і двох епох. Народився він 2 лютого 1875 року у Єлизаветграді. Син робітника, він з дитячих років пізнав непросту працю у ливарному цеху заводу Ельворті. Чотири роки служив у царській армії на флоті, потім знову працював на заводі в Одесі. Потрапивши у вир революції 1905-1907 рокiв.
    Трифон сприймає ідеї соціалістів-марксистів, як вихід із соціальної несправедливості, яку спостерігав у робітничому і солдатському середовищі. Він бере участь у політичних заходах.
    З початком Першої світової війни Гуляницький на фронті, а після розвалу старої армії повертається до Єлизаветграда, вступає до бойового загону, яких тоді у місті вистачало, пізніше стає членом більшовицького військово-революційного комітету.
    Влітку 1918 року Гуляницький створює партизанський загін для боротьби з австро-німецькими військами. Пізніше цей загін отримує назву 1-го Комуністичного загону Червоної Армії і вливається до складу однієї з Червоних дивізій.
    Після закінчення затяжної братовбивчої війни 1918-1922 років Трифон Маркович переходить на господарську роботу.

    Він був завідуючим земельним відділом, робітничо-селянською інспекцією, керуючим трестом, головою виконкому міської ради, директорм заводу. Вийшовши на пенсію займався громадською діяльністю. Помер Т.М.Гуляницький 1 серпня 1959 року. Звання почесного громадянина Кіровограда йому присвоєно 30.10.1967. (Історична довідка на сайтi Кiровоградської областi: «Трифон Маркович Гуляницький»).
    В Щасливці він з’явився зразу ж після тих політичних заходів у Одесі, втік від переслідувань царською жандармерією у цей тихий куточок степової України. Майстер на всі руки, Трифон взявся до шевської роботи. Добре ремонтував взуття та шив нове. Цим завоював повагу людей. Разом з тим вів розмови, що ось-ось настане час, коли скинуть царя і життя стане прекрасним, кожна людина буде вільною, всі багатства, які дає земля та праця людська, будуть спільними, доступними кожному. Саме для такої роботи він , член РСДРП, і був направлений більшовиками в село. І треба сказати, до пропагандистської роботи він мав хист неабиякий. В Щасливці Трифон Маркович одружився, став своєю людиною. І використав усю свою попередню роботу, весь досвiд, коли настав час боротися за Україну.

    Як пізніше з’ясувалось, він був членом РСДРП, активним підпільником, засланим в село більшовиками для організації пропагандистської роботи. Одруження його з близькою родичкою Федори Яківни поступово вносило зміни в патріархальний устрій побуту сім’ї Полозових. Його соціал-демократичні ідеї запалювали іскри "духу, що тіло рве до бою", особливо у сина Степана Петровича - Івана Степановича, який на той час уже здобув звання агронома в Петербурзі і разом з батьком вирощував хліб на панських ланах, а в Петербурзі вже надихався духом революційної боротьби. Спілкування з Трифоном Марковичем тільки ще більше стверджувало його в в більшовистських ідеях. Федір, гімназист сьомого класу Голтянської гімназії, теж дослухався тих розмов, постійно спілкувався з революційною молоддю, ні в що не ставив батьківських наказів про шанобливе відношення до набутого важкою працею господарського скарбу. І коли одного разу прийшов додому пішки, з батогом у руці та в шикарному вельветовому костюмі і в канотье, але без брички і трійки коней, що були запряжені в ту бричку, і мали повернутися в село після річних іспитів, батько не витримав і відшмагав його тим же батогом.
    У той час Степан Петрович ще не розумів, що це не просто безрозсудність, юнацький максималізм, а початок бунту проти особистої власності, порив до боротьби за рівноправ’я людей. Стася, що так і не закінчила початкову освіту в двокласному училищі, вчилася тільки два роки та й вимушена була залишити навчання в звязку з пригодою, що сталася при переправі човном через Південний Буг. Переповнений дітьми човен перекинувся, школярів ледве врятували. Після тієї осінньої купелі її до навчання більше не спонукали. Вирішили, що дівчині досить того, що читати й писати навчилася. На пропозицію пана Фаатца вона стала жити в його домі і з десятирічного віку була приставлена бонною до панських дітей. "Хай набуває жіночого досвіду, — сказав пан, — це їй в житті більше знадобиться".
    Після Столипінської реформи 1912 року пан запропонував Степану Петровичу частину своєї землі. На ній збудували невелике господарство, яке люди назвали "Хутір Полозів" і сім’я переселилась у власний дім. Жили добре, все своє було. Але в мирне життя ввірвалася Перша світова війна 1914 року. Т. Гуляницький, Іван Степанович і ще багато чоловіків із Щасливки були мобілізовані на фронт. Повернулися вони в село тільки після Лютневої революції 1917 року. А в жовтні вже нова революція. На порозі стала громадянська війна. Трифон Маркович знову зник із села, а повернувся вже в шкірянці, з маузером при боці. Назвався селянам командиром 1-го Комуністичного загону 45-ї Червоної дивізії Й.Якіра, і закликав земляків до участі в революційній боротьбі за волю, за землю. І пішли за ним брати Полозови, кілька братів Баранових, а з ними ще багато односельців.

    А в селі в цей час влада мінялась чи не щоденно, саме так, як показано в kiнострiчцi "Свадьба в Малиновке": отамани різних кольорів* (дивись вставку нижче) і відтінків раптово вступали в село з гиком-криком, піснями, тачанками, устеленими килимами, кулеметними чергами. Побували тут і Маруся, i отаман Григорьєв, i Зелений, і Настя, навiть Льова Задов, махновський начальник контррозвідки якось завітав, про "краснопузих" дізнавався…

    * - Нашому молодому читачеві, можливо, хотілось бы більш глибоко ознайомитись з історичними постатями, щойно названими мною. Дозволю собі невеличкі коментарі до цих звучних імен періоду Громадянської війни 1918-1922 років ХХ століття.
    На жаль, наш сучасник iнодi зовсім не має уяви про згаданих мною отаманів, якi навiдувалися в нашi края. Тому вважаю доцiльним дати їх короткі описові портрети за спогадами матері моєї - свідка тих буремних доленосних подій - та деякими дослiдницькими матеріалами, надрукованими в роботах сучасних істориків.

           Використованi джерела:
       1. Спогади моїх батьків.

       2. http://www.city.zt.ua/vuiytci/260-ieyakir.html
       3. http://h.ua/story/54305/
       4. http://militera.lib.ru/bio/savchenko/04.html
       5. http://avtoreferat.net/content/view/2581/15/

       6. http://www.makhno.ru/st/1.php
       7.
    Моя власна пам’ять дитинства.

    Всі ті отамани були постатями неоднозначними, збудованими на протиріччях, сумнівах і нестійкості політичних поглядів. З цих причин вели боротьбу з будь-якими проявами державності: царизмом, більшовизмом, ідеями Української державності, іноземною окупацією з боку Антанти, з німцями і білополякась на ноги мальчуганы и не стали сами на себя зарабатывать.
    До школи Нестора віддали у 8 років, вчився добре, але тільки лютою зимою, а літом - за його спогадами - наймався до багатих хутірчан пасти вівці та телята за 25 копійок в день. З 16 років працював робітником на чавуноливарному заводі, де брав активну участь в театральному гуртку, що ніяк не вписується в наші уявлення про побут робітників початку ХХ століття. Восени 1906 року вступив до групи анархістів. буваннях та вбивствах, був засуджений до 20-річної каторги, 6 років сидів у Бутирській в’язниці у веригах за погану поведінку. Там познайомився з анархістом-терористом П. Аршиновим, отримав теоретичну підготовку з анархізму, перечитав, за його спогадами, всіх російських письменників.
    Звільнила його від каторги тільки лютнева революція 1917 року. Повернувшись із заслання, Махно зразу ж одружився із селянкою за iм'ям
    Настя Всецька, з якою постійно листувався. У них народився син, який, за переказами, невдовзі був задушений у люльці сподвижниками Нестора, котрим здалося, що він почав менше приділяти уваги революційній боротьбі. Згодом вони спровадили із загону і Настю за тимчасової відсутності отамана. Настя ж під час перебування в загоні займалась агітаційною роботою, закликаючи селян до боротьби в складі повстанських загонів, ставила театральні вистави.
    В один із таких періодів вона і побувала в Щасливці в оточенні вірних "батькові" махновців, які представляли її населенню, як "отамана Настю". Мати розповідала про прикрашені килимами тачанки, концерти та агітаційні промови Насті. Візит її не був пов’язаний із насиллям, пограбуваннями. Вона побула в селі кілька днів та й поїхала в невідомому напрямку, але нікого так і не загітувала до Махна. Більшість селян вже пішли з Гуляницьким у більшовики.
    Махно не був антисемітом, вважаючи анархізм явищем інтернаціональним. При ньому не було масових погромів, які вчинялися як білими, так і червоними. Якось, побачивши плакат: "Бей жидов, спасай революцию, да здравствует батька Махно", він зразу ж наказав розстріляти автора. Анархісти користувалися великою підтримкою народу. Причиною було те, що вони не чинили пограбувань, як це робили червоні та білі. Восени 1918 року впала влада гетьмана Скоропадського.
    На зміну прийшла Директорія на чолі з Петлюрою. В грудні 1918 року Махно зі своїм військом примкнув до більшовиків, з якими разом взяв Єкатеринослав. Перед новим 1919 роком петлюрівці знову захопили місто, але район Гуляйполя, куди відійшов Махно, захопити не змогли. Махно в цей час закликав селян та робітників, щоб вони "сами на местах без насильственных указов и приказов, вопреки притеснителям всего мира строили новое свободное общество без притеснителей панов, без подчиненных рабов, без богачей, без бедняков". Більшовик Антонов-Овсієнко доповідав "нагору", що Махно організовує дитячі комуни, школи, дає справжню волю селянам.
    Рижа козачка
    Маруся Нікіфорова, анархістка з великим стажем, зустрілася з Нестором Махно на станції Царекостянтинівка у квітні 1918 року, невдовзі після того, як Г.І.Котовський завадив їй отримати контрибуцію з жителів Березівки Одеської області та після того, як ревком більшовиків прогнав її з Єлисаветграда за непомірний гонор та "архи-революційність". З міста вонihh пішла разом із своїм загоном. До початку громадянської війни Маруся за вироком суду теж була засуджена до 20 років каторги, попереднє покарання відбувала в Петропавлівській фортеці, звідки втекла у 1910 році. До лютневої революції в Росії перебувала в Америці, Англії, Франції, Швейцарії. Брала активну участь у роботі соціалістичних та анархістських емігрантських центрів. Повернулась в Україну повесні 1917 року. Вже у січні 1918 року брала участь у складі Прутського полку, яким керували більшовики, в захопленні влади у Єлисаветграді.
    Нестора Махна Маруся намагалась взяти в жіночий полон ще до того, як махновці спровадили Настю Васецьку. Зустрівши Махна, втратила голову, хоч була заміжньою за польським анархістом Бжостеком. "Ти не такий, як всі ми. На тобі печатка Бога", - казала вона в той час Махнові. Розійшлися вони з Махном за ідейними мотивами після того, як Нестор Іванович черговий раз помирився з більшовиками та за їх наказом очолив Повстанську армію батька Махна. "Друг більшовиків - ворог анархізму", - заявила вона -, таким союзникам, як більшовики, вірити не можна". З цим і повернулась до свого чоловіка Бжостека. Через деякий час була розстріляна разом з ним за наказом Троцького у Таганрозі.
    Після того, як махновці допомогли Червоній Армії розбити барона Врангеля, більшовики взялися зачищати Україну і від них. Маруся виявилась правою у своїх прередріканнях. Махно повірив не тим.
    Ще однією постаттю революції і громаднської війни, що побувала в Щасливці, за спогадами матері, був "погромний
    отаман Григорьєв". Народився він у містечку Дунаєвці теперішньої Хмельницької області. Справжнє прізвище цього страшного отамана Серветник Ничипір Олександрович. Про його життя до 1919 року відомо зовсім мало. Достеменно відомо, що народився він у 1885 році. Родина майбутнього отамана на початку століття перебралась з Поділля в сусідню Херсонську губернію. Там він і змінив своє прізвище за назвою села, в якому поселилася родина, на більш милозвучне - Григор’єв. В цьому і є пояснення "загадки" отамана, який ненавидів росіян, закликав громити їх до останнього, а в той же час мав російське прізвище. 1905 рік, рік першої російської революції, захопив його в козачих військах у війні з Японією. Там він здобув навички бравого кавалериста, відчув потяг до крові і бойових дій. По закінченні війни повернувся на Херсонщину. Працював в поліції містечка Олександрія. Мав невеличкий будиночок. З 1914 року - в діючій армії, прапорщик 56-го піхотного полку. За мужність і хоробрість був нагороджений Георгіївським хрестом, вислужився до чину штабс - капітана.
    Після Лютневої революції Григорьєв продовжував військову службу. Подобався солдатам вічною нетверезістю та простими взаємовідносинами з нижніми чинами, особистим прикладом міг підняти солдатів у бій. Був невисокого зросту, мав вісповане обличчя. Червоноармійський командувач Антонов-Овсієнко казав про нього: "Григор’єв тримає у страху своїх підлеглих, важкий на руку та швидкий на розправу. Честолюбний, володіє військовим талантом".
    Отаман Григор’єв був страшним у своїй дрімучості, патологічній ненависті до євреїв, презирством до людського життя. Як член ревкому, висунутий солдатами делегатом, побував на з’їзді фронтовиків у 1917 року, звідси почалась його політична діяльнісь, участь в українізації армії, підпорядкованої Центральній Раді. Відбулось знайомство з Симоном Петлюрою, який присвоїв йому звання підполковника і доручив формування війсь у Єлисаветградському регіоні. За часу панування Гетьмана Скоропадського він вже полковник, що дуже потішало честолюбця. Приєднавшись до більшовиків він звільнив Одесу від військ Антанти, отримав один із перших орденів Червоного Прапора та виявився бунтівником - злісним ворогом більшовиків, організатором єврейських погромів, в яких загинуло біля 5 тисяч людей. Врешті - решт був страчений, як ворог революції. Його діяльність в громадянській війні пов’язана з масовими пограбуваннями, насиллям, безпідставними вбивствами.
    Цікавою і неоднозначною була і особистість, що іменувала себе
    "отаман Зелений".
    Насправді ж це був
    Данило Ілліч Терпило, революціонер і отаман часів Громадянської війни. У 1905 році він закінчив двокласне училище, яке готувало вчителів сільських шкіл. За політичними уподобаннями належав до партії есерів. В 1908 році був зісланий в Архангельську губернію в село Холмогори (так-так, те саме звiдки Ломоносов).
    Амністований до 300-річчя дому Романових він у 1913 році, повернувся в Україну. Був призваний на війну з німцями у 1914 році, служив писарем у 35 - му корпусі. В 1917 році повернувся в Трипілля, організував первинну партійну організацію українських соціал-демократів, підтримував Центральну Раду.
    Під час повстання проти гетьмана Скоропадського літом 19178 року створив повстанський загін, а восени за розпорядженням С.Петлюри - тритисячну Дніпровську повстанську дивізію в складі корпусу Коновальця, котрий в грудні 1918 року захопив м. Київ. В січні 1919 -го посварився з С. Петлюрою і розпустив дивізію, але зразу ж взявся за нове її формування і виступив проти військ Директорії.
    Вже в лютому запропонував свої послуги Червоній Армії. Але після спроб формування його загонів за зразком частин Червоної Армії відійшов від більшовиків і повернувся в Трипілля. 20 березня підняв у Трипіллі повстання, знищив більшовистських агітаторів та продовольчий загін. В травні був розбитий Червоною Армією, його загони відійшли на Лівобережжя.
    В листопаді червоні війська майже добили його угрупування. Загинув в бою з денікінцями біля Канева. Таким був безславний кінець отамана Зеленого, що не дивлячись на схиляння його до ідей більшовизму, все ж пішов проти них і згорів у полум’ї революції, назавжди залишившись контрою і зрадником в радянських літописах.
    І ще одна історична постать з’являлася у Щасливці в ті далекі роки, коли кожен за щось воював, коли брат ішов на брата, кожний шукав свій особистий шлях у житті, не дуже переймаючись тим, як його назовуть прийдешні покоління - другом чи ворогом, борцем за Владу Рад, чи монархістом, бандитом, чи революціонером.
    Таким був
    Лев Зіньковський, єврей з Дніпропетровщини, мешканець Юзівки (тепер Донецьк), який з легкої руки Олексiя Толстого чомусь став куплетистом із Одеси, дивакуватим товстопузим чолов’ягою в короткому жилеті-піддівці.
    Насправді ж він був людиною високого зросту, худорлявим, широкоплечим, дуже серйозним виконавцем в числі осіб, найбільше наближених до Нестора Махна. В дуже стислі терміни він зробив усе, щоб Махно віддалив від себе найближчого друга - балтійського матроса Ф. Щуся, і зайняв його престижне місце. Спочатку батько Махно призначив його начальником контррозвідки, потім комендантом Кримської групи по ліквідації Врангеля, а потім і своїм ад’ютантом з контррозвідки, тобто найбільш довіреною особою. Одначе, ця особа була чудовим виконавцем, у якого завжди була своя думка, що ретельно приховувалась від отамана.
    Долі Нестора Махна і Льови Задова в дореволюційний час були схожими у всьому. Та ж злиденність в сім’ях, та ж малосвіченість, ті ж грабежі багатіїв, ті ж "університети" в тюрмах царизму. У Льови, контррозвідника не було бар’єру жорстокоті. Він завжди залишався вірним ідеям анархізму та особисто батькові Махно. Разом з ним емігрував до Румкунії, але, за завданням Нестора Івановича, у 1925 році повернувся в Україну, щоб знайти закопаний у лісі котел із скарбами Повстанської армії. Та знайшов його не сам, а разом з Одеськими чекістами, чим завоював їх довіру. Був прийнятий на службу в органи.
    У 1937 році поділив долю з тими, хто, творивши революцію, в роки розгулу боротьби з "ворогами народу", хто попав під жорна репресій. Був засуджений до розстрілу. Вирок негайно привели до виконання. Так пішов із життя Лев Зіньковський (Задов), карикатурно змальований в художній літературі та радянській кінематографії.
    З мого погляду, надзвичайно цікавим і важливим явищем Громадянської війни було втягнення у вутрішню війну на території Російської імперії величезної кількості
    іноземців, що воювали на боці Червоної армії. Це були і латвійці - кремлівські курсанти. Вони, як відомо, забезпечували особисту охорону вождя революції В. І. Леніна. Це і китайські кулі-наймити царизму (40 000), що були покликані будувати залізниці на північ від Москви ще в довоєнний час, та так і залишились неприкаяними після її виникнення.
    70 китайців були першим колом охорони В. Леніна, охороняли вони і М.Бухаріна, і Л.Троцького. Та найпершим з тих, хто брав у бойові частини китайців, був Й. Е.Якір - начдив 45-ї стрілкової дивізії. Він створив батальон китайців чисельністю у 530 стволів, сам платив цим "Добровольцям"-головорізам, а вони вимагали платити їм і за тих, хто поліг на полі бою, посилаючись на бідність їх сімей, що залишились у Китаї. Самі ж ділили ці криваві гроші між собою. Китайці_- найманці відзначалися особливою жорстокістю.
    Про їх жорстокісь у відношенні офіцерів-білогвардійців ходили легенди. Я їх знаю, але переказувати не буду з точки зору гуманного відношення до читача. В своєму ранньому дитинстві я був знайомим з одним із цих китайців-наймитів, який служив у китайській напівроті в Комуністичному загоні Т.Гуляницького.
    На той час це був вже старенький маленького зросту дідусь, завжди ласкавий зі мною, з постійною посмішкою на вустах. Він жив у відділенні радгоспу ім. 25 Жовтня в селi Зелені Кошари, працював листоношею. Отримував пошту на станції Кам’яний Міст, де телефоністкою працювала моя сестра Лідія. А я бігав до пошти майже щоденно, щоб потриматись за телеграфний ключ та погладити рукою блискучі бронзові частини телеграфного апарату. У дяді Юри був малесенький візок, запряжений сірим ішачком.
    Його прізвище на кшталт українського вимовляли як Сонжасюк. Мама казала, що зовуть його Сон Жа Сю, що він був червоноармійцем у Т.Гуляницького, маленьким, але відважним воїном. Інакше в той час вона і сказати не могла. Прижився цей китаєць в українських степах, мав велику сім’ю, дожив до глибокої старості.
    Ось такі викрутаси історії знало покоління наших батьків, народжених на зломі ХІХ- ХХ століть.
    I oсь таких людей бачила маленька Щасливка i її мешканцi в тi буйнi 20-тi роки, все це бачила i дiвчинка iз Щасливки Анастасiя - моя мати. А в радянські часи подiбнi історичні дослідження були під жорстким табу…



    Источник: http://kmist.nm.ua
    Категория: Мои статьи | Добавил: Dorbaliuk (24.12.2011) | Автор: Дорбалюк Микола Іванович E W
    Просмотров: 416 | Рейтинг: 0.0/0
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:

           Copyright Николай Дорбалюк © 2018