Етимологія
"А у селах у веселих І люди веселі."
Т. Г. Шевченко
На зорі дорослого життя закинула мене доля в красиве степове село, яке так i називалось - Степкiвка, розташоване у Первомайському районi Миколаївської областi. Таких сiл багато в південній частині України. Вже з перших днів я помітив, що тут все, як і в інших селах. Такі ж безмежні урожайні лани, і сади, і виноградники, такі ж багаті ферми. І люди, наче, такі ж самі трудівники, заклопотані звичайними життєвими справами. Але вже в перші хвилини після того, як я залишив запилений автобус, здалося мені, що я такий височезний, що мене бачить все село, хоча, на центральній вулиці, по якій я прямував до школи, свого нового місця роботи, на цей час нікого не було. І я не помилився.
Вже увечері все село знало, що приїхав новий учитель російської літератури, буде шукати квартиру. Деякі, найцікавіші, приходили навіть подивитись. Так що варто було лише крок ступити вправо чи вліво від визначеної тобі прямої, як ти вже став би людиною з особливими прикметами. Так, наприклад, щойно прибулий парторг колгоспу, молодий, але вже зовсім лисий, промови якого були за співзвучністю схожі на церковні проповіді, з перших же днів був "возведений до сану" і охрещений прізвиськом "Отець Паїсій". Дружина його, що в магазині завжди вимагала подати їй мясо на "молочній кісточці", тут же стала "Кісточкою". А коли почали розбивати парк на засоленій місцині в центрі села за планом парторга, він відразу ж став парком імені "Паїсія", а рівчак, виритий посеред нього для стікання солоної води "Річкою Кісточкою".
Родові корені цього поселення походили з сивої давнини. З метою заселення своїх земель місцевий пан виміняв у такого ж глитая на Полтавщині дванадцять кріпацьких сімей на дванадцять чистопородних мисливських псів, виведенням яких займався. Внаслідок такого бартеру і з’явилися у його володіннях Шевченки, Царенки, Гавриленки, Кононенки та інші поселенці, що і утворили громаду села. В наші часи вони стали далекими і близькими родичами.
Кількість однакових прізвищ була настільки значною, що розпізнавати їх стало важко, не називаючи якихось особливих прикмет. Як обличчя жовтого кольору - то Жаба, як велике пузо - то Бубон. Отак і ставали вони Бубонами, Жабами, Їжаками, Мизитами, Бардаганами, Шойлами, Шапотрилами, Лисицями, Ховрахами, Сусликами. Ой, кого там тільки не було! І коли зустрічались на вулиці двоє дорослих чоловіків і поміж них заводилась коротка розмова на кшталт привітання, то не доведи Господи, щоб хтось її підслухав, бо завтра все село знатиме:
- Здоров, Бубон, дощик накрапає! Як шкура, ще не розмокла? А то йди суши добре, бо засмердиться.
- Та нічого, якщо Жаби заквакали, то дощу не буде. Йди шукай болото, бо пересохнеш.
Та й розійдуться собі тихо-мирно, мовби нічого й не сталося. І ніяких тобі образ, ніякого злорадства чи злопам’ятства. Прізвиська переходять у спадщину дітям і нукам, а то й правнукам. Живуть довго, як надбання народне. Хіба що хто запитає:
- А який це Лисиця, малий чи старий?
Жив у той час у селі дядько Павло Федорович Москаленко, а прізвисько мав "Брехун", бо вмів так весело і складно брехати на будь-яку тему, що люди починали вірити йому і видавати його побрехеньки за істину. Довелось і мені одного разу почути таку веселу історію від Брехуна. Колгоспники з будівельної бригади, якою керував Павло Федорович, влаштували перекур. Сиділи на штабелі ділового лісу, а посередині, як і належало Брехунові, бригадир:
- Оце сиджу і думаю, - просторікував він, - скільки ж людина працювати може, скільки витримати?
Хлопці дружно підтримали розмову, чекаючи на щось таке, що аж щелепи зведе від реготу.
- А де ж Вам довелося працювати, шеф?
- А ось слухай, пацан, та на вуса намотуй. Дві війни відвоював, ще й після них, проклятих десять років в армії служив, до капітана дослужився. Потім двадцять років колгоспом керував, зняли за "отсутствієм образованія", поїхав на шахти Донбасу, вугілля років двадцять добував, на Півночі років з десять трудився, буду, як прийде час, "сєвєрні" получати.
I так ще довго він говорив, а хлопець з олівчиком позаду сидів, щось ретельно записував. До кінця дослухати сповідь бригадира про своє напружене трудове минуле не вдалося. Той зухвалець з олівчиком перебив розповідь несподіваним:
- Павле Федоровичу. Щось не сходиться. Вам вже давно треба бути на пенсії, а Ви казали, що ще два роки до 60-и чекати.
- Що там ще не сходиться?
- А я підрахував, виходить що у Вас вже сто сорок років стажу.
- Ну і помовчав би, дурню. У мене війна рік за три рахується. То додай.
- Та як додам, то ще більше вийде. - Павло Федорович тільки рукою махнув і зразу ж змінив тему розмови.
- А які меблі паскудні зараз виробляють. Купив оце днями нове ліжко дерев’яне. Один раз тільки з бабкою переспали і та спинка, де мої ноги впираються, начисто відламалась, довелось бруском підшивати. А воно ж уже не те, ніякого вигляду не має.
- Мабуть сильно впиралися ногами, добре що бабка не зламалась, - зареготали молоді пересмішники. - Ну, все до роботи, зубоскали, - вдавано сердито мовив бригадир, тільки б зуби і скалили, а працювати так же весело катма!
Ну і що, хіба невлучно народ нарік його "Брехуном"? А ще згадався дід на прізвисько "Мизита". Як інвалідові війни, знайшов йому голова колгоспу посильну роботу. Сторожував він сільський Будинок культури, один з кращих в районі. Як кажуть, сухо, тепло і мухи не гризуть. Та від роду непосидючий дід завжди шукав хоч якоїсь пригоди. От і тієї темної ніченьки вийшов він "до вітру". Тільки почав справляти легку нужду, аж тут і пригода на очі сама вилізла. Бачить він, хтось іде, крадучись та низько вгинаючись під важкою ношею.
- Стій, хто йде! - по-військовому голосно подав він команду.
- Та це я, Васю, тихо, - почув у відповідь, - не кричи.
- Хто це я, хутко до мене! - наказав сторож. Той, що йшов, підійшов з лантухом за плечима. І "Мизита" пізнав свого близького сусіда, Гришку "Ледачого".
- І що у мішку, "Ледачий", що несемо?
- Та вкрав у колгоспі трьох підсвинків. Бачиш, як важко нести.
- Одного до мене додому, легше буде, по дорозі трохи згрузишся! Краде воно! Треба красти і ділитись, а то все собі гребе.
На ранок порося знайшлося у Василевому хліві. І знайшов його не він, а колгоспна добровільна дружина разом з дільничним. Весело нам жилось у роки проведені в цьому селі. Словничок з таких прізвиськ склали, згодився при написанні курсових у вузі. От жаль тільки, що не попались нікому на гострий язик.
Так і поїхали звідтіль без нiяких прізвиськ...
Источник: http://kmist.nm.ua |
*