Як у нас в селі з самогоноварінням боролись...

Служба в міліції Миколу Гавриленка звабила ще в юності. Гарна форма, влада над людьми на своїй ділянці роботи. Великий шмат м'яса там, де кабанчика забили, а шкуру не здали. Так тоді було: викормив свинку, їж м'ясце, на здоров'я, але шкуру здай. А що ж то за сало без запашної, соломкою обсмаленої шкірочки? Той й ховалися люди від місцевих наглядачів за порядком.
От і Микола, бувало, принюхається зранку де соломкою паленою пахне, то й зразу ж до того двору і прибіжить. А господар, ще здалеку уздрівши "дорогого гостя", мерщій відтяпає шматочок окорока чи ошийка, та й чимчикує до воріт з гостинцем для "влади", щоб до хати не впустити. Дивись, і позбувся штрафу, або й криміналу за порушення закону. А сусіда із-за тину зазирав, то вже й знав, як готуватися до забою свого дозріваючого підсвинка.
- У кожного"свій хліб", - жартували люди. У кого росте в полі, а в кого на погоні, завдяки міліцейській долі.
Що й казати, любив молодший лейтенант ласощі селянські. І його не лаяли мешканці підопічних сіл. Своя людина, подейкували, завше потрібна, завжди прийде на допомогу в скрутний час.
Газдині теж знали свою справу.
Подоїла корівку і "до пана начальника в гості" з кухликом молочка, кавалком сиру, щойно відтисненого, та горнятком вершків.
Добре жилось. Ні городу, ні якоїсь тобі худобини при дворі, а все було. Дружина і дітки рожевощокі, веселенькі. Зарплати офіцерської вистачало на одяг, а іноді й витребеньки. Як-то: кіно, поїздки до райцентру, морозиво та тістечка для діток, посиденьки з такими ж охоронцями "порядку" в ресторанчику на вокзалі станції "Голта".
Тільки сам був худий, як пес в морозну зиму. Ні, не совість йому муляла, спокою не давала. Керівники райвідділу не заважали спокійно жити. Нема-нема, та й покличуть на розмову, "на килим", як він казав дружині. Та й починають докоряти тим самим сальцем та ковбаскою, щоб їм, заздрісним, пір'я в горлі виросло! Коли натякав, що готовий поділитись, оглошували догану. Розумів, що не доріс ще за статусом своїм до тих, кому дозволено ділитись. А вищої посади не давали.
Догани та натяки на здирництво не сприяли службовій кар'єрі. От і мучив себе роздумами, що краще: добробут в сім'ї, чи кількість зірочок на плечах. І завжди схилявся до першого. Ніяк не сприймалося оте пісенне гасло: "Раньше думай о Родине, а потом о себе".
А хто ж про мене буде думати?  :)) 

Так і ходив до 45 років з однією маленькою зірочкою на погоні. Не задалась кар'єра. То й хай собі.
При вивченні обласним Управлінням кадрових питань у райвідділі, якийсь добрий чоловік звернув увагу, що вже немолодий дільничий двадцять п'ять років ходить у найнижчому званні, звелів написати подання на присвоєння звання "лейтенант". І отримав було це звання, та не надовго. Підвели односельці, яким вірив, як собі самому...
Вража баба Марія Власючиха написала райвідділу заяву, що сусідка Одарка Граденючка самогон варить, і відрами продає ласим до "зеленого змія" чоловікам.
Отримав Микола цю заяву на розгляд і вжиття заходів. Сів і замислився. Такого ще не було в його пастві, щоби хтось заяви писав. А воно ще й анонімку нацарапало, сиди тепер, думай, чиїх рук справа. Порадився з жінкою, будь неладен той час, і вирішили що заходи треба вжити не до самогонниці, а до заявниці, щоб більше нікому писати не хотілось. Довго вдивлявся в ті каракулі бабині, та й прийшов до висновку: "Ніхто інший, тільки Марія. Тільки вона злостива і заздрісна, ледацюга без трудоднів. Ну, постривай!".
Вранці одягнувся чинно, подивився на яскраву нову зірочку на погоні, усміхнувся їй, не знав, що може востаннє. Пішов до двору Власюків. Зупинився на відстані. За вимогою жанру. Дочекався, поки Максим Власюк. рахівник колгоспний, почвалав до контори.
Зайшов до хати. Привітався. Марія сиділа на дивані, чай посьорбувала.
Відставила горнятко, єхидно посміхнулась.
- Вітаємо в нашій хаті, начальнику!
Що привело до нашої господи поважного пана в ранковий час?
Та, побалакати треба, - наблизився на небезпечну відстань Микола. Відтак схопив бабу за праву ногу, запхав її за шию бабину, як роблять це малі діти, граючись. Називалося "жучку загнути". Та й пішов мовчки з хати. "Акробатку" звільнив Максим, коли прийшов на обід. Другого дня він вже з підписаною та поданою за всіма вимогами заявою був у райвідділі.
А через тиждень Микола знов дивився на свій погон, тепер уже зіпсований зайвим проколом, і таку звичну йому одну маленьку зірочку. Друга єхидно поблимувала йому баби Власючки посмішкою із зоряного неба...

  Наш земляк - астронавт Петро

Петро, здавалося йому, впевнено ступав знайомою стежкою. Розмовляв сам з собою про складнощі буття, сімейне життя.
- Оце зараз прийду додому, Ганька знову двері не відкриє. Буде злісно гарчати, що не мають дітки тата. Що я п'яний приповз, як чіп, що місце мені під вишнею в садку, а не в постіль чисту. А я ж тверезий.
Ну що ми там випили? Зайшли з Миколою та Василем до Кам'яномостiвської "Чайної" (де зараз "Троянда"). Взяли трохи (по двi бутилки на брата) пивка "Жигулiвського" (другого не було), півлітру "Московської", та по пиріжку з повидлом кожному. Випили, по півпиріжка лишилось. Взяли ще одну "білу", чисту, як сльоза, як роса вранішня. Випили, доїли той пиріжок.
- Ну що, ще по одній та й додому.
- А, давайте! Та по цукерці, та й досить, що хтось їсти хоче?
- Та наче нє.
- Ну то впєрьод, на танки!
Випили. А тут Сашко-буфетчик:
- Ану, зібрались, зачиняю. Додому пора!
- Та дай поговорити!
- Пішли геть, ніч надворі!
Вийшли, а ніч, як казека. Такої й Гоголь не бачив! Місяць, як дзеркало. Так би й полетів до нього, притягує вража сила. Пішли курсом на Місяць. А курс - прямо до хати баби Гаші веде. От чортова монополіста-самогонниця. Беззуба, паралізована на обидві ноги, а самогон добрячий варить.
- Що, хлопці, може зайдемо?
І зайшли.
Баба Гаша:
- Бачу, хлопці, що тверезі, ще трохи треба? Я ж кажу, мій самогон нікого не цікавить, я інтересую мужчин, як женщина. Ну, сідайте, наливаю.
Ну і випили ще дві, та ні не чарки, пляшки. Та що ми там пили? Все одно зараз додому, а там Ганька накинеться:
- Свиня п'яна! До хати не пущу, просмердиш всю обстановку. Під вишню спати! Нічого з тобою не станеться. Земелька тепла. Зігріє.
Отак в роздумах дістався рідного дому, побачив Місяць у віконці, що виблискував та хитався чомусь, прямо як на хвилях.
Стукнув кулаком по шибці з усієї сили. І полетів у космос, аж до самого того Місяця!
Прилунився з хлюпанням та відчуттям холоду. Правду ж кажуть - мертва планета. Тіло зразу охопило крижаною водою. О, а казали на Місяці води немає! Підняв очі догори, а там теж місяць. Страшно стало. Від мокротиння, холоду та страху почав верещати:
- Люди, де ви, ряя-а-а-а-туйте мене грішного!
А  тим  часом...
Друга зміна на "Заготзерні" завершила роботу. О другій годині ночі жінки дружним гуртом розходилися по домівках. Проходячи повз криницю, почули приглушене волання:
- Рятуйте! Замерзаю! Втоплюся! Більше триматись не можу!
Прислухались, звуки долинали з криниці. Нахилились над віком криниці, і почули голос, що долнав з глибини, вже більш виразно. Хтось просив допомоги. Побігли по дворах будити чоловіків. Зібралась вся невеличка вуличка. В криницю опустили відро, приковане до тросу. Наказали безпомічному стати у відро і добре триматись. Потягли трос з вантажем догори. Вже майже витягли, коли побачили чоловіка. Запитали:
- Ти хто?
- Я П-п-петро, з К-к-катеринки...
Тільки й встиг сказати. Із цими словами відро відірвалось від троса і "дорогоцінний" вантаж знову полетів до дна одинадцятиметрової криниці.
Відшукали у когось в господарстві товстого каната, прив'язали до корби, зробивши на вільному кінці широку петлю. Наказали стати в неї обома ногами. Коли голова об'єкта з'явилась біля вінця колодязя, міцно підхопили під "микитки" і викинули на травичку.
Петро, вже зовсім протверезілий від холодної криничної водички, рвучко підхопився на хиткі ніжки. Крикнув:
- Я побіг. Жінка чекає! І по-спринтерськи урвав в бік Катеринської гори.
Цю ніч він досипав під вишнею мокрим та ще й битим скалкою. Ві сні, як цвіркун по лугу, стрибав по Місяцю, познайомився із Нейлом Армстронгом. Потім скаржився, що боки чогось болять, мабуть зачепився десь за кратер і впав невдало, не встиг згрупуватись.
Криницю після того тричі вичищали (ніхто ж не знав, як Петрів організм поводив себе під час холодної купелі).
Криницю освятив священик. Після того почали з нього воду пити.