Як у нас в селі з самогоноварінням боролись...

Служба в міліції Миколу Гавриленка звабила ще в юності. Гарна форма, влада над людьми на своїй ділянці роботи. Великий шмат м'яса там, де кабанчика забили, а шкуру не здали. Так тоді було: викормив свинку, їж м'ясце, на здоров'я, але шкуру здай. А що ж то за сало без запашної, соломкою обсмаленої шкірочки? Той й ховалися люди від місцевих наглядачів за порядком.
От і Микола, бувало, принюхається зранку де соломкою паленою пахне, то й зразу ж до того двору і прибіжить. А господар, ще здалеку уздрівши "дорогого гостя", мерщій відтяпає шматочок окорока чи ошийка, та й чимчикує до воріт з гостинцем для "влади", щоб до хати не впустити. Дивись, і позбувся штрафу, або й криміналу за порушення закону. А сусіда із-за тину зазирав, то вже й знав, як готуватися до забою свого дозріваючого підсвинка.
- У кожного"свій хліб", - жартували люди. У кого росте в полі, а в кого на погоні, завдяки міліцейській долі.
Що й казати, любив молодший лейтенант ласощі селянські. І його не лаяли мешканці підопічних сіл. Своя людина, подейкували, завше потрібна, завжди прийде на допомогу в скрутний час.
Газдині теж знали свою справу.
Подоїла корівку і "до пана начальника в гості" з кухликом молочка, кавалком сиру, щойно відтисненого, та горнятком вершків.
Добре жилось. Ні городу, ні якоїсь тобі худобини при дворі, а все було. Дружина і дітки рожевощокі, веселенькі. Зарплати офіцерської вистачало на одяг, а іноді й витребеньки. Як-то: кіно, поїздки до райцентру, морозиво та тістечка для діток, посиденьки з такими ж охоронцями "порядку" в ресторанчику на вокзалі станції "Голта".
Тільки сам був худий, як пес в морозну зиму. Ні, не совість йому муляла, спокою не давала. Керівники райвідділу не заважали спокійно жити. Нема-нема, та й покличуть на розмову, "на килим", як він казав дружині. Та й починають докоряти тим самим сальцем та ковбаскою, щоб їм, заздрісним, пір'я в горлі виросло! Коли натякав, що готовий поділитись, оглошували догану. Розумів, що не доріс ще за статусом своїм до тих, кому дозволено ділитись. А вищої посади не давали.
Догани та натяки на здирництво не сприяли службовій кар'єрі. От і мучив себе роздумами, що краще: добробут в сім'ї, чи кількість зірочок на плечах. І завжди схилявся до першого. Ніяк не сприймалося оте пісенне гасло: "Раньше думай о Родине, а потом о себе".
А хто ж про мене буде думати?  :)) 

Так і ходив до 45 років з однією маленькою зірочкою на погоні. Не задалась кар'єра. То й хай собі.
При вивченні обласним Управлінням кадрових питань у райвідділі, якийсь добрий чоловік звернув увагу, що вже немолодий дільничий двадцять п'ять років ходить у найнижчому званні, звелів написати подання на присвоєння звання "лейтенант". І отримав було це звання, та не надовго. Підвели односельці, яким вірив, як собі самому...
Вража баба Марія Власючиха написала райвідділу заяву, що сусідка Одарка Граденючка самогон варить, і відрами продає ласим до "зеленого змія" чоловікам.
Отримав Микола цю заяву на розгляд і вжиття заходів. Сів і замислився. Такого ще не було в його пастві, щоби хтось заяви писав. А воно ще й анонімку нацарапало, сиди тепер, думай, чиїх рук справа. Порадився з жінкою, будь неладен той час, і вирішили що заходи треба вжити не до самогонниці, а до заявниці, щоб більше нікому писати не хотілось. Довго вдивлявся в ті каракулі бабині, та й прийшов до висновку: "Ніхто інший, тільки Марія. Тільки вона злостива і заздрісна, ледацюга без трудоднів. Ну, постривай!".
Вранці одягнувся чинно, подивився на яскраву нову зірочку на погоні, усміхнувся їй, не знав, що може востаннє. Пішов до двору Власюків. Зупинився на відстані. За вимогою жанру. Дочекався, поки Максим Власюк. рахівник колгоспний, почвалав до контори.
Зайшов до хати. Привітався. Марія сиділа на дивані, чай посьорбувала.
Відставила горнятко, єхидно посміхнулась.
- Вітаємо в нашій хаті, начальнику!
Що привело до нашої господи поважного пана в ранковий час?
Та, побалакати треба, - наблизився на небезпечну відстань Микола. Відтак схопив бабу за праву ногу, запхав її за шию бабину, як роблять це малі діти, граючись. Називалося "жучку загнути". Та й пішов мовчки з хати. "Акробатку" звільнив Максим, коли прийшов на обід. Другого дня він вже з підписаною та поданою за всіма вимогами заявою був у райвідділі.
А через тиждень Микола знов дивився на свій погон, тепер уже зіпсований зайвим проколом, і таку звичну йому одну маленьку зірочку. Друга єхидно поблимувала йому баби Власючки посмішкою із зоряного неба...

Волошкові очі, безсонні ночі...
(гумореска)

Волошкові очі Грицькові випромінювали сонячну енергію завжди, коли зупинялися на статних молодичках, білозуба посмішка починала вигравати на його засмаглому циганському обличчі, а погляд ковзав згори донизу, одягаючи сфокусований об'єкт, та знизу догори, роздягаючи. Не міг він пройти мимо краси жіночої, не оцінивши принад, не зачепивши жартом, півсловом, якого вона потім довго не могла забути, а він зразу забував, що вдома чекає Галя і троє діток, і ладен був кинутись в обійми, у вир кохання.
Таке з ним траплялося щоразу, коли прибував в нове село, на нове місце роботи за направленням райкому партії на посаду парторга колгоспу. Місце роботи доводилось міняти часто. То колгоспи об'єднувались, то сам провалював роботу, а то голова не виправдовував довіри народу і летів шкереберть разом із своїм бойовим партійним лідером.
Жити доводилось у селах, де працював, сім'ю кожного разу зривати з насидженого місця було не до снаги. Наймав кімнатку у якоїсь бабки та й перебивався на харчах колгоспних до наступного переміщення. Ще й господиню наразі підгодовував.
Того разу закинула доля Грицька в Катеринку, красиве розлоге село під горою з колгоспом імені Кірова, в який щойно об'єднали три колгоспи. Люди ремствували, що кормити треба ледацюг із збіднілих дрібних господарств, що занепали саме через недбалість зайд голів та небажання вправно працювати самих колгоспників, своїх же односельчан.
Це була пора нової хвилі партійного впливу на розвиток сільського господарства, коли на село були кинуті "пя'тидесятитисячники" колишні вже тепер директори заводів і фабрик, науковці сільгоспінститутів, інших галузей виробництва і науки. Здебільшого це були умілі організатори в сфері своєї попередньої діяльності керівники, які ні бельмеса не розумілись на сільському господарстві. Протримались вони на селі по кілька років, або ж зразу починали валити доручені ділянки роботи.
Катеринку ощасливили кандидатом сільгоспнаук Сосновським Едуардом, відомим фахівцем - теоретиком, і нікудишнім організатором.
- Ой, не надовго нам це щастячко, - загомонів люд. Краще б вже наша Фросина Іванівна продовжувала морити і скотину, і людей, кормити довгоносика цукровим буряком, колорадського жука картоплею, а гусінь - яблуневим листом.
Хвацько вхопився за кермо колгоспного "бобика" Едуард, днював і ночував у полі, розпочав будівництво силосних ям, кам'яних корівників та свинарників. А Грицько в цей час також часу не гаяв, партійним словом та ділом допомагав хазяїну валити новостворений колгосп, не залишаючи поза увагою красуню-полячку, дружину голови, Леоніду Аркадіївну.
 
І ось настав Грицьків час. Едуарда викликали до області на цілий тиждень, фортеця впала, Гриша взув хазяїнові капці. У дворі і на роботі не засвічувався, село маленьке, злі язики виплетуть таку легенду, що не відбрешешся. От і сидів тихенько в хаті. Але ж сільське життя не міске. Комунальні вигоди не в хаті, у дворі. От і потягло його пізно увечері до дощаного кабінету в кінці городу.
Едуард повертався з області на добу раніше, злий, як пес цепний. Чекав похвали за невтомну діяльність, а отримав догану за дев'ять центнерів озимини з гектара, дякуючи новітнім технологіям, запровадженим ним напровесні.
Під'їжджаючи до власного двору, побачив в променях фар як якась постать метнулася до погребища. В'їхав у двір. Заглушив мотор. Підійшов до погребища.
- Гей, хто тут, гукнув, - у відповідь тиша. Зачинив двері, закрив на ключ замок,
кинув ключа до кишені та й почвалав до хати, проклинаючи злу долю, що занесла його в цей проклятущий колгосп.
Привітався з дружиною нерадісно та й звалився, сном зморений. А вранці знову в поля, на бригади, на ферми. Про вечірню малопримітну пригоду й забувся зовсім.
Сидить наш Грицько у погребі та й думу гадає:
- Зламати двері- негоже у хазяїна виникнуть лихі думки. Сметана в горнятках є. Хлібина на полиці теж. Ото ж з голоду не здохну, хтось таки з часом визволить.
Свобода прийшла тільки через тиждень.
- Треба картоплі набрати, а ключ від погреба десь запропастився, каже Леоніда.
- Та ось він у мене в кишені, відповідає Едуард, і як він сюди потрапив, не пам'ятаю. А, приїхав з області, бачу - ключ у замку стирчить. То й поклав до кишені та й забув.
Почекала Леоніда до вечора. Відкрила двері погреба, а звідтіля Грицько, як кіт з помийника- прожогом. Ситий, нечесаний і невмитий. Чкурнув з двору так, що й зайця б наздогнав. Вже як поїхали Сосновські з села, хвастався перед друзями за чаркою оковитої, як тиждень кохався з головихою та ще тиждень відбував покарання в темниці головинській. Якби не та чарка, то й не знав би ніхто про ту пригоду.
От так буває...