Як у нас в селі з самогоноварінням боролись...

Служба в міліції Миколу Гавриленка звабила ще в юності. Гарна форма, влада над людьми на своїй ділянці роботи. Великий шмат м'яса там, де кабанчика забили, а шкуру не здали. Так тоді було: викормив свинку, їж м'ясце, на здоров'я, але шкуру здай. А що ж то за сало без запашної, соломкою обсмаленої шкірочки? Той й ховалися люди від місцевих наглядачів за порядком.
От і Микола, бувало, принюхається зранку де соломкою паленою пахне, то й зразу ж до того двору і прибіжить. А господар, ще здалеку уздрівши "дорогого гостя", мерщій відтяпає шматочок окорока чи ошийка, та й чимчикує до воріт з гостинцем для "влади", щоб до хати не впустити. Дивись, і позбувся штрафу, або й криміналу за порушення закону. А сусіда із-за тину зазирав, то вже й знав, як готуватися до забою свого дозріваючого підсвинка.
- У кожного"свій хліб", - жартували люди. У кого росте в полі, а в кого на погоні, завдяки міліцейській долі.
Що й казати, любив молодший лейтенант ласощі селянські. І його не лаяли мешканці підопічних сіл. Своя людина, подейкували, завше потрібна, завжди прийде на допомогу в скрутний час.
Газдині теж знали свою справу.
Подоїла корівку і "до пана начальника в гості" з кухликом молочка, кавалком сиру, щойно відтисненого, та горнятком вершків.
Добре жилось. Ні городу, ні якоїсь тобі худобини при дворі, а все було. Дружина і дітки рожевощокі, веселенькі. Зарплати офіцерської вистачало на одяг, а іноді й витребеньки. Як-то: кіно, поїздки до райцентру, морозиво та тістечка для діток, посиденьки з такими ж охоронцями "порядку" в ресторанчику на вокзалі станції "Голта".
Тільки сам був худий, як пес в морозну зиму. Ні, не совість йому муляла, спокою не давала. Керівники райвідділу не заважали спокійно жити. Нема-нема, та й покличуть на розмову, "на килим", як він казав дружині. Та й починають докоряти тим самим сальцем та ковбаскою, щоб їм, заздрісним, пір'я в горлі виросло! Коли натякав, що готовий поділитись, оглошували догану. Розумів, що не доріс ще за статусом своїм до тих, кому дозволено ділитись. А вищої посади не давали.
Догани та натяки на здирництво не сприяли службовій кар'єрі. От і мучив себе роздумами, що краще: добробут в сім'ї, чи кількість зірочок на плечах. І завжди схилявся до першого. Ніяк не сприймалося оте пісенне гасло: "Раньше думай о Родине, а потом о себе".
А хто ж про мене буде думати?  :)) 

Так і ходив до 45 років з однією маленькою зірочкою на погоні. Не задалась кар'єра. То й хай собі.
При вивченні обласним Управлінням кадрових питань у райвідділі, якийсь добрий чоловік звернув увагу, що вже немолодий дільничий двадцять п'ять років ходить у найнижчому званні, звелів написати подання на присвоєння звання "лейтенант". І отримав було це звання, та не надовго. Підвели односельці, яким вірив, як собі самому...
Вража баба Марія Власючиха написала райвідділу заяву, що сусідка Одарка Граденючка самогон варить, і відрами продає ласим до "зеленого змія" чоловікам.
Отримав Микола цю заяву на розгляд і вжиття заходів. Сів і замислився. Такого ще не було в його пастві, щоби хтось заяви писав. А воно ще й анонімку нацарапало, сиди тепер, думай, чиїх рук справа. Порадився з жінкою, будь неладен той час, і вирішили що заходи треба вжити не до самогонниці, а до заявниці, щоб більше нікому писати не хотілось. Довго вдивлявся в ті каракулі бабині, та й прийшов до висновку: "Ніхто інший, тільки Марія. Тільки вона злостива і заздрісна, ледацюга без трудоднів. Ну, постривай!".
Вранці одягнувся чинно, подивився на яскраву нову зірочку на погоні, усміхнувся їй, не знав, що може востаннє. Пішов до двору Власюків. Зупинився на відстані. За вимогою жанру. Дочекався, поки Максим Власюк. рахівник колгоспний, почвалав до контори.
Зайшов до хати. Привітався. Марія сиділа на дивані, чай посьорбувала.
Відставила горнятко, єхидно посміхнулась.
- Вітаємо в нашій хаті, начальнику!
Що привело до нашої господи поважного пана в ранковий час?
Та, побалакати треба, - наблизився на небезпечну відстань Микола. Відтак схопив бабу за праву ногу, запхав її за шию бабину, як роблять це малі діти, граючись. Називалося "жучку загнути". Та й пішов мовчки з хати. "Акробатку" звільнив Максим, коли прийшов на обід. Другого дня він вже з підписаною та поданою за всіма вимогами заявою був у райвідділі.
А через тиждень Микола знов дивився на свій погон, тепер уже зіпсований зайвим проколом, і таку звичну йому одну маленьку зірочку. Друга єхидно поблимувала йому баби Власючки посмішкою із зоряного неба...

Волошкові очі, безсонні ночі...
(гумореска)

Волошкові очі Грицькові випромінювали сонячну енергію завжди, коли зупинялися на статних молодичках, білозуба посмішка починала вигравати на його засмаглому циганському обличчі, а погляд ковзав згори донизу, одягаючи сфокусований об'єкт, та знизу догори, роздягаючи. Не міг він пройти мимо краси жіночої, не оцінивши принад, не зачепивши жартом, півсловом, якого вона потім довго не могла забути, а він зразу забував, що вдома чекає Галя і троє діток, і ладен був кинутись в обійми, у вир кохання.
Таке з ним траплялося щоразу, коли прибував в нове село, на нове місце роботи за направленням райкому партії на посаду парторга колгоспу. Місце роботи доводилось міняти часто. То колгоспи об'єднувались, то сам провалював роботу, а то голова не виправдовував довіри народу і летів шкереберть разом із своїм бойовим партійним лідером.
Жити доводилось у селах, де працював, сім'ю кожного разу зривати з насидженого місця було не до снаги. Наймав кімнатку у якоїсь бабки та й перебивався на харчах колгоспних до наступного переміщення. Ще й господиню наразі підгодовував.
Того разу закинула доля Грицька в Катеринку, красиве розлоге село під горою з колгоспом імені Кірова, в який щойно об'єднали три колгоспи. Люди ремствували, що кормити треба ледацюг із збіднілих дрібних господарств, що занепали саме через недбалість зайд голів та небажання вправно працювати самих колгоспників, своїх же односельчан.
Це була пора нової хвилі партійного впливу на розвиток сільського господарства, коли на село були кинуті "пя'тидесятитисячники" колишні вже тепер директори заводів і фабрик, науковці сільгоспінститутів, інших галузей виробництва і науки. Здебільшого це були умілі організатори в сфері своєї попередньої діяльності керівники, які ні бельмеса не розумілись на сільському господарстві. Протримались вони на селі по кілька років, або ж зразу починали валити доручені ділянки роботи.
Катеринку ощасливили кандидатом сільгоспнаук Сосновським Едуардом, відомим фахівцем - теоретиком, і нікудишнім організатором.
- Ой, не надовго нам це щастячко, - загомонів люд. Краще б вже наша Фросина Іванівна продовжувала морити і скотину, і людей, кормити довгоносика цукровим буряком, колорадського жука картоплею, а гусінь - яблуневим листом.
Хвацько вхопився за кермо колгоспного "бобика" Едуард, днював і ночував у полі, розпочав будівництво силосних ям, кам'яних корівників та свинарників. А Грицько в цей час також часу не гаяв, партійним словом та ділом допомагав хазяїну валити новостворений колгосп, не залишаючи поза увагою красуню-полячку, дружину голови, Леоніду Аркадіївну.
 
І ось настав Грицьків час. Едуарда викликали до області на цілий тиждень, фортеця впала, Гриша взув хазяїнові капці. У дворі і на роботі не засвічувався, село маленьке, злі язики виплетуть таку легенду, що не відбрешешся. От і сидів тихенько в хаті. Але ж сільське життя не міске. Комунальні вигоди не в хаті, у дворі. От і потягло його пізно увечері до дощаного кабінету в кінці городу.
Едуард повертався з області на добу раніше, злий, як пес цепний. Чекав похвали за невтомну діяльність, а отримав догану за дев'ять центнерів озимини з гектара, дякуючи новітнім технологіям, запровадженим ним напровесні.
Під'їжджаючи до власного двору, побачив в променях фар як якась постать метнулася до погребища. В'їхав у двір. Заглушив мотор. Підійшов до погребища.
- Гей, хто тут, гукнув, - у відповідь тиша. Зачинив двері, закрив на ключ замок,
кинув ключа до кишені та й почвалав до хати, проклинаючи злу долю, що занесла його в цей проклятущий колгосп.
Привітався з дружиною нерадісно та й звалився, сном зморений. А вранці знову в поля, на бригади, на ферми. Про вечірню малопримітну пригоду й забувся зовсім.
Сидить наш Грицько у погребі та й думу гадає:
- Зламати двері- негоже у хазяїна виникнуть лихі думки. Сметана в горнятках є. Хлібина на полиці теж. Ото ж з голоду не здохну, хтось таки з часом визволить.
Свобода прийшла тільки через тиждень.
- Треба картоплі набрати, а ключ від погреба десь запропастився, каже Леоніда.
- Та ось він у мене в кишені, відповідає Едуард, і як він сюди потрапив, не пам'ятаю. А, приїхав з області, бачу - ключ у замку стирчить. То й поклав до кишені та й забув.
Почекала Леоніда до вечора. Відкрила двері погреба, а звідтіля Грицько, як кіт з помийника- прожогом. Ситий, нечесаний і невмитий. Чкурнув з двору так, що й зайця б наздогнав. Вже як поїхали Сосновські з села, хвастався перед друзями за чаркою оковитої, як тиждень кохався з головихою та ще тиждень відбував покарання в темниці головинській. Якби не та чарка, то й не знав би ніхто про ту пригоду.
От так буває...  

  Наш земляк - астронавт Петро

Петро, здавалося йому, впевнено ступав знайомою стежкою. Розмовляв сам з собою про складнощі буття, сімейне життя.
- Оце зараз прийду додому, Ганька знову двері не відкриє. Буде злісно гарчати, що не мають дітки тата. Що я п'яний приповз, як чіп, що місце мені під вишнею в садку, а не в постіль чисту. А я ж тверезий.
Ну що ми там випили? Зайшли з Миколою та Василем до Кам'яномостiвської "Чайної" (де зараз "Троянда"). Взяли трохи (по двi бутилки на брата) пивка "Жигулiвського" (другого не було), півлітру "Московської", та по пиріжку з повидлом кожному. Випили, по півпиріжка лишилось. Взяли ще одну "білу", чисту, як сльоза, як роса вранішня. Випили, доїли той пиріжок.
- Ну що, ще по одній та й додому.
- А, давайте! Та по цукерці, та й досить, що хтось їсти хоче?
- Та наче нє.
- Ну то впєрьод, на танки!
Випили. А тут Сашко-буфетчик:
- Ану, зібрались, зачиняю. Додому пора!
- Та дай поговорити!
- Пішли геть, ніч надворі!
Вийшли, а ніч, як казека. Такої й Гоголь не бачив! Місяць, як дзеркало. Так би й полетів до нього, притягує вража сила. Пішли курсом на Місяць. А курс - прямо до хати баби Гаші веде. От чортова монополіста-самогонниця. Беззуба, паралізована на обидві ноги, а самогон добрячий варить.
- Що, хлопці, може зайдемо?
І зайшли.
Баба Гаша:
- Бачу, хлопці, що тверезі, ще трохи треба? Я ж кажу, мій самогон нікого не цікавить, я інтересую мужчин, як женщина. Ну, сідайте, наливаю.
Ну і випили ще дві, та ні не чарки, пляшки. Та що ми там пили? Все одно зараз додому, а там Ганька накинеться:
- Свиня п'яна! До хати не пущу, просмердиш всю обстановку. Під вишню спати! Нічого з тобою не станеться. Земелька тепла. Зігріє.
Отак в роздумах дістався рідного дому, побачив Місяць у віконці, що виблискував та хитався чомусь, прямо як на хвилях.
Стукнув кулаком по шибці з усієї сили. І полетів у космос, аж до самого того Місяця!
Прилунився з хлюпанням та відчуттям холоду. Правду ж кажуть - мертва планета. Тіло зразу охопило крижаною водою. О, а казали на Місяці води немає! Підняв очі догори, а там теж місяць. Страшно стало. Від мокротиння, холоду та страху почав верещати:
- Люди, де ви, ряя-а-а-а-туйте мене грішного!
А  тим  часом...
Друга зміна на "Заготзерні" завершила роботу. О другій годині ночі жінки дружним гуртом розходилися по домівках. Проходячи повз криницю, почули приглушене волання:
- Рятуйте! Замерзаю! Втоплюся! Більше триматись не можу!
Прислухались, звуки долинали з криниці. Нахилились над віком криниці, і почули голос, що долнав з глибини, вже більш виразно. Хтось просив допомоги. Побігли по дворах будити чоловіків. Зібралась вся невеличка вуличка. В криницю опустили відро, приковане до тросу. Наказали безпомічному стати у відро і добре триматись. Потягли трос з вантажем догори. Вже майже витягли, коли побачили чоловіка. Запитали:
- Ти хто?
- Я П-п-петро, з К-к-катеринки...
Тільки й встиг сказати. Із цими словами відро відірвалось від троса і "дорогоцінний" вантаж знову полетів до дна одинадцятиметрової криниці.
Відшукали у когось в господарстві товстого каната, прив'язали до корби, зробивши на вільному кінці широку петлю. Наказали стати в неї обома ногами. Коли голова об'єкта з'явилась біля вінця колодязя, міцно підхопили під "микитки" і викинули на травичку.
Петро, вже зовсім протверезілий від холодної криничної водички, рвучко підхопився на хиткі ніжки. Крикнув:
- Я побіг. Жінка чекає! І по-спринтерськи урвав в бік Катеринської гори.
Цю ніч він досипав під вишнею мокрим та ще й битим скалкою. Ві сні, як цвіркун по лугу, стрибав по Місяцю, познайомився із Нейлом Армстронгом. Потім скаржився, що боки чогось болять, мабуть зачепився десь за кратер і впав невдало, не встиг згрупуватись.
Криницю після того тричі вичищали (ніхто ж не знав, як Петрів організм поводив себе під час холодної купелі).
Криницю освятив священик. Після того почали з нього воду пити.

Вареники по-Катеринськи

Наше славне старовинне село Катеринка завжди славилося своїми богатирями-Добринями. Ось, прадід мій проожив сто шість років, а в сторічному віці коли був, то навiть молоді хлопці боялися подавати йому руку для вітання. Бо стискав такими лещатами, що кров з-під нігтів виступала. Однією рукою, взявши за ріг, клав на землю корову, щоб надати їй ветеринарну допомогу.
На моїй памяті таким був дід Платон, що працював у багажному відділенні станції Кам'яний Мiст. Кремезний, статечний, з величезними, вибіленими сивиною вусами, маючи вік далеко за шістдесят, він щодня ходив на обід в Катеринку і ніколи не повертався із запізненням хоча б на хвилинку. Казали йому колеги-залізничники, що це ж важко, що дешевше в буфеті пообідати, відповідав:
- По-перше, рух - це життя, по-друге, як кажуть з користю для доброї справи. Я коли йду, то пару камінців-черепашників з собою несу, в обід і увечері, навіщо ж дві руки маю. За це ніхто мене не лає. Он скільки того каміння повсюди валяється. Прямо як нічиє (мене зрозуміє тільки той читач, котрий такий камінь хоч раз в руках мав і відчув його вагу).
А дід і далі кепкув, посміхаючись:
- А те ледаче, що в буфеті обідає, ще й гроші проп'є і літньої кухні не матиме. От така у діда була селянська психологія.
Випадок, про який хочу тут написати, відбувся на моїх очах. Дід Платон тоді вже був на пенсії. Батько мій, майже ровесник Платонів, підрядився з бригадою мулярів будувати магазин у Катеринці. Платона теж взяли до цього гурту.
Якось мама і каже:
- Збирайся, підеш в Катеринку батькові обід занесеш. І дала мені вузлик, у якому була пляшка свіжовидоєного молока, півхлібини та тушена картопля з м'ясом. Я й побіг з вистрибом. Цікаво ж було, що вони там мурують.
От прибіг, а вони всі сидять, перекурюють. Батько каже Платонові:
- Та брешеш ти, та ніколи не з'їсиш сто вареників Харитининих. Це треба бегемотом бути. А Платон:
- Не віриш, то вже біжи за пляшкою, Іване. Та бери вже дві, бо запити буде нічим. Та візьми там пару оселедців, бо під вареники захочеться чогось солоненького.
Я чемненько так привітався зі всіма, присів на бревенце, а батько й каже:
- Молоко синку сам випий, бо скисне. Картоплю лиши, хлопці з'їдять, а мамі скажеш, що я сьогодні п'яненьким трохи прийду. У нас із Платоном сьогодні змагання. Він буде сто вареників їсти. А я суддею буду. І голосно засміявся.
Можна і я подивлюся, як дід вареники їстиме?
Батько запитально подивився на Платона.
- Та хай лишається, може і йому якийсь вареник перепаде, якщо встигне, подивився в мій бік дід зі смішинкою в синіх, як весняне небо, очах.
Посиділи так ще трохи, погомоніли про те-се, бригада пообідала та й пішла працювати. А батько з дідом пішли до тітки Харитини, батькової близької родички, якій ще зранку замовили наліпити вареників до обіду. Як глянув я на ті вареники, а вони розміром з половину чоловічої долоні!
- А чого з ними бавитись, - перехопила мій погляд тітка Харитина, - то ж Платон буде їсти, а його апетит я знаю. Маленькі він просто цілими ковтав би, а так хоч пожує.
Нарізала оселедців з цибулькою, поставила на стіл стакани-гранчаки, макітру з варениками.
- Ну, Ваню, ти як хочеш, а мені зразу повний наливай. Треба шлунок прополоскати, - промовив дід Платон. Батько розлив горілку в стакани. Платон випив, смачно крякнув, закусив оселедцем, і сказав:
- Ну, а тепер варенички, Харитино, а де ж вишкварки. У що вмочати?
- Ой, зовсім забула. Зараз подаю.
Платон почав їсти, а батько рахувати, неквапно закушуючи випиту горілку. Платон теж нікуди не спішив: яка тепер робота. Авжеж піде після обіду у свій вишневий садочок.
А батько рахує. Вже було і двадцять, і сорок було, п'ятдесят, вісімдесят. Сто!!!
Платон знову попросив налити горілки. Випив, закусив оселедцем з цибулькою. Смачно потягнувся за столом, не встаючи, погладив живіт.
- Харитю! - гукнув.
- Чтого тобі ще?
- Звари ще штук двадцять вареничків, бо ще оселедці не доїв, та й горілка ще є, нема чим закусити...
Завершив Платон трапезу без напруги. Подякував господині, гостиній її домівці. Підвівся і поважно вийшов з хати. Сказав тільки:
- Ну, я пішов додому. І пішов собi, поважно ступаючи по піщаній доріжці.
Відійшовши на кілька кроків, повернувся і промовив:
- Ну що, Ваню, повірив, не будеш більше зі мною про вареники сперечатись?
- Не буду більше, ну тебе, повірив раз і на завжди!
І ми дружно закрокували в бік Катеринської гори.
Ото був козак, нащадок самого Пилипа Орлика, дід Платон Орличенко.

 Кури, гуси і кар'єра...

Абрам Маркович Шехтер їхав на нове місце роботи з натхненням. Надто вже затримався він на посаді простого інженера на державному млині в Котовську після закінчення Одеського Технологічного інституту. А тепер він їде технічним керівником великого зернозберігаючого підприємства, практично заступником директора. Це перспектива набути авторитет і піднятися на вищий щабель в галузі своєї діяльності. Мав надію, що прийдеться до двору новому керівникові, той гідно оцінить його здібності, і все піде, як по маслу.

Потяг прибув на станцію о 5.40. До початку робочого дня ще майже три години. Сказав дружині і дітям сидіти на пероні, нікуди не йти, ні з ким не спілкуватись, бо різні люди є. Почнуть розпитувати, хто та звідки і чого приїхали. А нам це навіщо? Потім і так все взнають. Керівників тут небагато. Їх і про них все знають. От і ми зразу станемо відомими людьми села. А поки що - мовчок.
Подивився направо-наліво, визначив, куди ведуть гілки - відхилення від основного залізничного полотна. Неквапливо пішов по лівій із них- до "Заготзерна".
У охоронця на прохідній запитав:
-Хто тут за старшого?
- Я тут за старшого, сказав кремезний чоловік, що вийшов з приміщення відпочинку варти. А звуть мене Павло, в народі кличуть "Моряк". Воював на Чорноморському флоті. От і прилипло.
- А Ви ж хто будете?
- А я відтепер ваш новий керівник, прошу любити й поважати!, - гордовито закинувши буйночубу рижу голову, з притиском промовив Абрам Маркович.
- Ну, присідайте, запалимо по цигарці, почекаємо. Через годину-півтори прийде наш директор Володимир Петрович, там і розберемось, який ви начальник.

А село в цей час починало оживати. По самому стрімкому підйому, важко дихаючи і притримуючи долонями стомлені коліна, ледь чвалав шанований населенням дільничний міліції старшина Євген Іванович, що цієї ночі ночував у Петрівці у вдови Килини.

Робочим потягом з Голти прибув Сашка - перукар, на прізвисько "Єврей". Він відзначався гострим язиком, задерикуватістю та забіцництвом. Але сьогодні було не до розмов. Зразу ж попрямував до перукарні, де мав м'який топчанчик і міг ще годинку-другу подрімати. Цю неповну ніч він провів дуже весело, з горілкою, друзями, дівчатами на березі Південного Бугу в літньому "шалманчику". А тепер пальці тремтять, бритви не втримають. Ех, якби ж не на роботу!

Володимир Петрович, директор, також прокинувся з двоякими враженнями. З одного боку приємного надивився.
Дівчатка-лаборантки обіймали і виціловували, приємно так було. А потім приперлись до двору обласні керівники і вкинули через паркан велику рижу свиню. Її вигляд в холодний піт кинув. Підхопився, перехрестився лівою рукою, праву на фронті втратив.

- І примариться ж таке, -подумав, швиденько підхопився. Вийшов у двір, озирнувся довкола. Все чисто. Свиня таки приснилась. Вмився холодною дощовою водою з дубової бочки. Одягнув вишиванку, сині шевйотові штани та й пішов на роботу.

...Мине кілька місяців і всі ці люди відіграють вирішальну роль в житті та кар'єрі Абрама Марковича...

Павло-"моряк", ще здалеку угледів директора, побіг назустріч, щоб попередити про неочікуваного гостя.
Абрам Маркович теж підвівся і пішов назустріч, зрозумів, що йде його майбутній начальник. Порівнявшись, чемно привітався і назвався:
- Новий технокер "Заготзерна" Шехтер Абрам Маркович.
- А наказ про призначення маєте?
- Маю копію, оригінал Вам надішлють.
- Ну, пішли, розберемось!

Вже в кабінеті запитав:"А сім'я Ваша де?"
-Та тут, на пероні мене чекають.
- То йдіть з Павлом, він покаже Вам квартиру в нашому гуртожитку. Влаштовуйтесь і потім за роботу.

Квартирка видалась просторою, світлою. Соні і дітям сподобалась. Павло показав сарайчик для майбутньої живності, сам його добре роздивився. Так, на всяк випадок. Сказав:
- Та тут і курей, і гусей розвести можна. І свинку викормити.
- А ми перевеземо, у нас є, - похвасталась дружина.
- Ну й добре. Директор машину дасть.
А в цей час директор сидів, підперши голову кулаком, і думав:
А він мені потрібен, цей "технохер?" Будемо думати, що з ним робити.

З новим заступником поводився підкреслено ввічливо, навіть лагідно, як на свій характер. Робив вигляд, що хоче у всьому допомогти, всьому навчити. Абрам Маркович почав входити в русло трудових буднів, все більше розпрямляв плечі. В спілкуванні з робітниками проявляв зверхність. Щоб знали, хто хазяїн в домі! Більш-менш поважливо ставився лише до тих, хто чимось або кимсь керував.

Так пройшло три місяці. Директор вирішив, що пора міняти зама...

Одного вже осіннього сонячного ранку до контори прибіг блідий, тремтячий тілом і руками "технокер". Влетів до кабінету директора без стуку і заволав:
-Мене хотіли вбити вночі!
- Розкажіть толком, що сталося?
- Вікно серед ночі раптом розчинилося, як від урагану, -збиваючись почав пояснювати Абрам Маркович. Двоє в чорних личинах вдерлися до кімнати, наказали стати всім під стінку. Підняти руки вгору. Один на вулиці стояв і голосом, подібним до Вашого, вмкрикував якісь команди. Здається:
"Швидше ворушись! Так було хвилин двадцять, а може годину. Потім ті двоє поховали нагани і вистрибнули у вікно. Ми ще з годину не могли зрушити з місця. Коли вийшли на вулицю, побачили, що в сараї двері зірвані з петель. І ні курочки, ані гусочки. Лишилась тільки свинка, одинока, як суха билинка в осінньому полі.

Директор схопив слухавку, почав крутити корбочку телефонного індуктора:
"Дівчино! Дайте райвідділ міліції. Міліція! Говорить директор "Заготзерна". У нас пограбування. Так мого заступника. Пришліть наряд міліці з собакою". Міліція з'явилась за годину потому.
Собака оскаженіло бігав по дворах. Нюхала, нюхала, нічого не винюхала. Свідків не знайшлось. Сусіди нічого не чули і не бачили. Міліція поїхала разом із собакою. Абрам Маркович лишився невтішним.
А в сараї двору Андрія Ільковича, дядька, в якого квартирував дільничний Євген Іванович, з самого ранку дерли пір'я з курей та гусей. Та в тазу, що ноги мили, виносили тушки до глибокого холодного льоху. А дядько Андрій все покрикував:
- Двері зачиняйте, щоб вітер пір'я не розносив. Не розпускайте по вітру "вєществєнниє доказатєльства".

Увечері дружна компанія в складі директора Володимира Петровича, Павла-"Моряка", дільничного Євгена Івановича і Сашки - перукаря під горілочку смакувала м'ясце смаженого гусака та вранішню пригоду. Директор сміючись все примовляв:
- Я ж казав, що йому у нас не сподобається!, - а так і вийшло.
Другого дня Шехтер поклав заяву на звільненя директору на стіл.
-То й чого б то, - спитав Володимир Петрович, - подумаєш кури, гуси - все наживне.
- Та воно так, наживне, - промимрив Шехтер, - тільки я другої такої ночі не переживу.
І здимів з кабінету так швидко, що навіть Трудову книжку забувся взяти і останню зарплату отримати.

 І знову про гусей...

Володимир Петрович та Іван Пилипович не сварились так, як відомі Гоголівські Іван Іванович і Івани Никифорович.
Ніхто нікого "гусаком" не обзивав. Просто Іван Пилипович був завідуючим невеликим підприємством, а вважав, що він керівник високого рангу і вимагав, щоб його називали "товаришу директоре". Володимир же Петрович знав твердо, що в селищі тільки він директор. Всі інші - голови, завідуючі, начальники. Хто завгодно, тільки не директори!
От і ворогували вони злегка, ніколи не лаялись, не ображали один одного вголос, а так, інколи, тишкоми-нишком творили один одному маленькі пакості.
Того ранку Іван Пилипович прийшов на роботу в доброму гуморі, ніщо не вказувало на які б то не було неприємності. Зібрав бригадирів, провів коротеньку нараду, поставив завдання на робочий день. Включив у розетку електричну плитку, поставив на неї чайник. Насиипав у заварник грузинського чорного байхового чаю. Сів за робочий стіл. Почав чекати, поки вода закипить.
Починався звичайнісінький робочий день. Пожалкував, що за штатом йому не належить мати секретарку. Вже б чай був готовий. А тут все сам роби!
Раптом тишу в кабінеті зірвав гучний телефонний дзвінок, аж горобець, що примостився за шибкою, злякався і пурхнув у вись, несамовито тріпаючи крильцями.
- І кому це зранку не терпиться, кому я такий потрібний, що телефоністка так несамовито давить на зумер?!, - пробурмотів невдоволено.
Зробив коротку паузу, підняв слухавку і промовив поважно:
- Алло, слухаю вас уважно, чого треба?
- Та Вас треба, чому до телефону не підходите? Це я. Ваш сусід-директор Володимир Петрович.
- Ну і що таке нагальне з самого ранку, що і чайку попить не дасте?
- Та кидайте той чайок. Беріть кілька пляшок горілки та швиденько до мене в кабінет, - безапеляційно заявив голос у слухавці.
- З якої б то радості? Отак зранку та горілку розпивати, а працювати хто буде?
- Робота - не вовк, а Вовченко (а Вовченко - було прізвище Пилиповича) - не віл, протягнуть Ваші "пахарі" день до вечора.
- Та все ж, що за свято таке нагодилося? На календарі дата ніби-то чорним виведена.
- Що, жадібник старий, грошей на горілку жаль, то зайдете до мене, я дам. Приїхали хлопці з радгоспу. Привезли зерно першого покосу. А разом з ним -десяток гусей. Половину віддав завідуючим складами, щоб душу відвели, решту ж дівчата з бухгалтерії та лабораторії вже смажать з яблучками ранніми. Що, слина ще не потекла? То ж мерщій до буфету за горілкою!
Іван Пилипович особливою щедрістю справді не вирізнявся, скривився, як середа на пятницю. Жаль таки було грошенят. Ще й не одну-дві, куди б не йшло, а то кілька неси. Але що поробиш, справа авторитету. А таку дармівщину пропускати негоже. Гусачок з яблучками - не аби що! Натягнув картуза на сивого чуба та й пішов до буфету.
- Ну, ось горілка, "Столична", особлива, - криво посміхнувся, - бачите, пробка з різьбою. Дефіцит. Сашко витяг з-під прилавку. А де ж ті гусаки?
- А Ви що, нюх втратили? Аромату не чуєте? Ще кілька хвилин, та й поляжуть на директорський стіл, звісивши горді колись шиї.
- Дівчата, стеліть скатертину, розкладайте посуду!, - розпорядився в напіввідчинені двері. Зараз ще кілька козаків зайдуть та й розпочнемо.
Козаки, Василь та Іван, не забарилися. Тут же і зайшли, а за ними запливли на величезних тацях і три гусаки смажені на вертелах, обкладені помідорчиками, огірочками, зеленою цибулькою. Весь стіл для нарад зайняли.
- Ну, тепер здається всі в зборі, і гусаки, і керівники, - сказав Володимир Петрович і провів пальцями по кутиках рота, витираючи слину. То ж присядемо братці. Та візьмемось за добру справу, скільки того життя, маємо ж право на маленькі радощі.
Сиділи весело, гомоніли про що завгодно, тільки не про роботу. Петрович зразу ж наклав табу на це слово. А коли Василь своїм прекрасним тенором затягнув "Розпрягайте хлопці коней", то й взагалі розслабились, просили ще й ще співати. Згадали весь репертуар народних та фронтових пісень. Закінчили гучним чоловічим хором. З вікон через відкриті кватирки полинуло громове "Нєсокрушімая і лєгєндарная". Годинник з боєм пробив шосту вечора. Директор оголосив кінець робочого дня. Попросив всіх підвестись за столом.
- Настав час випити "на коня". Останній тост мій за того, хто цього чудового дня кормив і поїв нас, дай Бог йому сил і здоров'я. То ж за Івана Пилиповича! Тричі УРА йому!!!
- Що поїв, то згоден, а чому це "кормив"? Годували Ви, Петровичу. Вам спасибі!
- Та ні, Ви помиляєтесь. Мені так обридли ті гуси, що ходили від Вашого двору до прохідної пшеничку збирати, що я наказав їх повиловлювати та засмажити. То спасибі все ж таки Вам, Пилиповичу!
Іван Пилипович зблід і схопився за лівий бік грудей.
- Друга половина обіду буде вдома, Марія з'їсть мене не смаженим, - тільки й спромігся вимовити, а такі, як були, гуси до зими вже не виростуть...

 Солдат - завжди солдат
      Бувальщина
 Так і в пісні співається, так і в нашому житті було. Це тепер по-іншому все. Багато юнаків навіть не знають, що таке служба в армії. Хтось отримав офіцерські звання на військових кафедрах вишів, хтось відкупився від призову, або "закосив" під невиліковно хворого, а хтось і відслужив рочок неподалік від дому, матуся щодня обід носила, щоб дитя раптом не схудло. Є і такі, про яких просто "забули".
 У наші, для нинішньої молоді незапамятні часи, було все не так. Отримував юнак повістку, в якій зазначався час прибуття до війстккомату. Був там припис: мати з собою ложку, кружку. І вже через кілька днів віз його потяг невідомо куди. І надовго, кого на три роки, а якщо на флот, то й на всі чотири. Професія Батьківщину боронити була священним обов’язком кожного.
 Крім того, існував ще й такий вид військового обов’язку, як служба в запасі. Минало кілька років (або й кілька десятків років) після того, як солдат відслужив і повернувся додому, одружився, отримав цивільну професію, завів діточок. І раптом знову, як грім серед ясного неба: "Вам належить прибути до військкомату... ". Куди й чого! Я вже там був. Але не хочу не скажеш. Дружини голосили, проводжали як на війну, та нічого не вдієш. Солдат - завжди солдат.
 Василь та Степан мешкали в одному селі, працювали механізаторами в колгоспі. Армію відбули двадцять років потому. Вже по сорок два на світі прожили. Василь зберіг виправку солдатську, був стрункий, мускулистий, а Степана, що пивце полюбляв, рознесло аж на 120 кг.
 Військовий комісар зібрав їх в актовому залі. Всього сорок п’ять земляків. Промова була короткою:
 - Всі ви за військово-обліковою спеціальністю танкісти. Будете доставлені в одну із областей країни в танкову частину. Термін перепідготовки - шість місяців. Виїзд сьогодні о 19.00!
Та й поїхали хлопці від рідного дому.
 Дорогою Василь все кепкував над Степаном, не давало йому спокою землякове пузо.
 - А де ж, Стьопо, на тебе ремінь візьмуть? Доведеться, мабуть, два докупи зшивати. Та і як же ти на пісному борщику проживеш півроку?
 - За собою дивись, - огризався Степан, - поки товстий всохне, худий здохне!
 Так і доїхали "партизани" до місця призначення в сонячну Одеську область.

Командир частини зустрів прибулих привітно, та на всяк випадок попередив, що на півроку на них поширюються всі вимоги Присяги та Військових Статутів, що перепідготовка буде проводитись у зв’язку з отриманням нових видів військової техніки. Навчання і тільки навчання. Вихід в місто тільки за звільнювальними записками. Степанові таки зліпили ременя на його "пивну бочку", ледве підібрали польовий однострій. Комірець на шиї таки не зійшовся. Дозволили так ходити, як виняток.
 І розпочались звичайні содатські будні. Та хто ж витримає ці постійні тривоги, життя за командами, повну залежність від волі інших людей після двадцяти років вільного життя цивільного. Меткий, непосидючий Василь здався першим.
 - Слухай, Стьопо, настав час трохи відпочити, відчути волю. Вночі нас тут ніхто не стереже, техніка не охороняється. Вільний доступ. То ж давай вночі з’їздимо в молдавське село, напитаємо у людей хто самогон варить, привеземо, та в неділю влаштуємо гарний відпочинок для всіх. Командири вдома, а ми тут.
 Сказано-зроблено! "Пузо" відповіло ствердно. Як тільки стемніло і над польовим гарнізоном пролунала команда "відбій", а на землю злізла ніч, наші "партизани" вирушили в рейд на новенькому БТРі. Бойова машина з повним комплектом озброєння в умілих руках не чинила спротиву, тихенько викотилась зі стоянки і попливла польовою дорогою до адміністративного кордону Молдавської РСР. За годину вже підкотились до якогось села. Десь подав голос одинокий пес. У дворі блимнула над порогом лампочка, освітила двір і старого хазяїна. "Захисники Батьківщини" заглушили бойового коня. Спішились.
 - Діду, - промовив неголосно Василь, - підійдіть до воріт, поговорити треба.
 - Та чого вам серед ночі, - пробурчав дід, покидаючи поріг.
 - Нам би самогоночки літрів з двадцять.
 - Та звідки в мене, немає, їдьте собі геть.
 - Та ми ж не задарма, ми віддячимо, - сказав Василь, угледівши в дворі величезну дощану клуню. Ми Вам за це танк віддамо!!!

У діда і думки не виникло запитати, а навіщо він мені, той танк? Тільки й мовив:
 - А куди ж я його поставлю?
 - Та он у Вас яка клуня величезна, - заговорщицьки прошепотів Василь, - ми передню стіну швиденько розберемо, "танк" поставимо, а дошки на свої місця й закріпимо. Та й ніякий ворог Вам більше не страшний, навіть голова Сільради.
 - Ну, згода, -сказав дід, -давайте тару на самогон.
 Всі дружно взялися за роботу. Дід самогон цідити, а хлопці клуню розбирати. Поки кипіла робота, Василь проводив інструктаж із Степаном.
 - Значить, так, - казав він, - як тільки забиваємо дошки, ти сідаєш за кермо, я беру каністру і йду в частину тією ж дорогою, що їхали сюди. Через півгодини, як все стихне, натискаєш на важелі і штурмом береш дідову фортецю. По дорозі підбираєш мене. І "усьо", як кажуть. Пєшка в дамках.
Дід хазяйським оком оглянув клуню, похвалив за охайну роботу. Василь взяв каністру і почвалав з двору.
 - А де ж той другий? , - запитав підозріливо дід.
 - Та пішов уже, - відповів, не озираючись Василь, - Ви ж бачили, яке у нього пузо, поки допиляє до частини сім потів з нього зійде.
Заспокоєний дід пішов досипати ніч. В частині цей вояж теж залишився непоміченим.
 Команду "підйом" хлопці зустріли в ліжках. Але загальний пікнік провалив бісів дід, що під час шикування на плацу вже стояв поряд з командиром роти.
 Каністру, що була здобута в нічному рейді, відібрали. Дідові виписали і відвезли кубометр обрізних дошок на ремонт клуні. Дали робочу силу на відновлення збитків. З діда взяли слово, що не буде нікому жалітись.
 Наші "герої" були щедро нагороджені за нічну прогулянку арештом на п’ятнадцять діб, який відбули на гарнізонній гауптвахті в самій Одесі. Дружини зустріли вояків пізніше, ніж те мало бути, рівно на п’ятнадцять діб. Ніщо за законами фізики не зникає і не виникає, а тільки переходить з одного стану в інший. Дядьки від того трохи розумнішими стали.

====================================