В "Истории нашего края", размещенном на этом сайте школы, я нашел строчки, которые подтолкнули меня к мысли написать этот небольшой очерк о жизни моего рода в теперь уже далеком прошлом более сотни лет назад. Кто помнит эту историю глубже, пусть меня поправит.
Вот выдержка из "Сутника путешественника по Малороссiи", СпБ, 1899 годъ:
"В 3-х верстах от имения Х. Ф. Фаатца находится село Счастливое (теперь ЩАСЛИВКА) и при нем имение А. Ф. Фаатца Счастливое, площадью в 3400десятин, из которых под запашкой 1000 десятин, остальные же составляют сенокос и толоку, содержится более 7000 мериносовых овец камвольного типа, фруктовый сад и виноградник".
И тут я подумал: "Это ведь не только о школе и нашем поселке, но о нашем крае. Мой дедушка отдал 25 лет своего упорного труда, чтобы процветало хозяйство "Счастливое" одного из братьев Фаатц, вложил в него душу и талант организатора. Можно ли об этом промолчать. Поэтому и предлагаю Вашему вниманию, дорогие мои читатели эту короткую, но, на мой взгляд, яркую историю рода Полозовых, моих предков по линии матери. Итак:

Батько прискіпливо оглядав, як одягали старшеньких Іванка та Явдошку. Опікувався ними з часу смерті їхньої матері, і завжди виказував невдоволення прислугою, коли діти мали неохайний вигляд або ж віддавали себе пустощам і непомірним розвагам. Діти мали бути завжди при якійсь справі, корисній для дому.
Час від часу він діставав з кишеньки жилету золотий годинник на довгому товстому ланцюжку. Треба було завчасно приїхати до церкви - хрещеним батьком був званий сам Олександр Фрідріхович Фаатц, якому він вірно служив ось вже 15 років і мав від нього велику повагу та довіру.
— Федоро Яківно, прошу поквапитись, — сказав неголосно молодій дружині, що з’явилась на порозі багатого сільського дому з немовлям, уповитим в рожеву атласну ковдрочку. В цю мить згадав, як важко йому було переконувати донського козака Якова Пилиповича в тому, що він, вдовець з двома дітьми, зможе стати надійною опорою та мужем на все життя його доньці. Переконав. І ось хрещення першого маляти.
— Та вже йдемо, — мовила поважно молода статна жінка, пригортаючи до себе найціннішу ношу - своє перше дитя. В постаті її — стрункій та гнучкій, в обличчі з різкими, чітко визначеними рисами, вгадувалась нетутешність. Степан Петрович знайшов своє друге кохання в широких донських степах. І було намішано в ній крові різної стільки, що визначити свою національність і сама не могла.
Та, що тільки народилась, дещо дивувала своїм видом статечного Степана Петровича бо, чорноволоса та синьоока, не дуже нагадувала йому двох старшеньких білявчиків. Бродили слухи селом, що молода дружина закохалася у проїжджого художника, вельми схожого на цигана, стрункого, молодого, запального та чорнобрового. Батько ж цієї дитини, людина в літах, пускав плітки повз вуха. Він любив дітей, любив, щоб вони з’являлися на світ, щоб їх було багато. Завжди казав:
— Діти — це наше майбутнє. Чим більше їх, тим щасливіше життя. Не просто ж Господь Бог нарік наше село "Щасливкою".

Бричка під’їхала до порогу. Сімейство погрузилося в бричку і виїхали з двору під привітні побажання домочадців.
Біля церкви кінний виїзд зустрічало майже все село. Любили Степана Петровича за його доброту, повагу до людей та справедливість. Поважали і дружину його. За красу та привітність. Справа та зліва від паперті утворили коридор метрів у двісті довжиною. Стояли в подвійному чеканні. За новонародженою з батьками повинна була з’явитись і панська карета. Негоже ж пану з’явитись раніше майбутнього кума. Та ось і вони. Люд вклонився шанобливо, за велінням панської руки пропускаючи вперед хрещеницю з почтом, рушив до церкви.
Отець Василій творив хрещення за повним обрядом. Звідусіль чулося після священнодійств: "Дай Боже їй щастя та долі! "
До господи були запрошені всі присутні і ще довго лунали того дня і тієї ночі здавиці на честь батьків та новонародженої, хрещеної на прохання батьків Анастасією.
Другого дня все стало на круги свої. Батько о п’ятій ранку був уже в полях — закінчувалось збирання пізніх культур, жовтень 1900 наче загравав з селянами останніми сонячними, теплими по ранньоосінньому днями. Треба було все зібрати і звезти до панського току. Відповідальний та ретельний до крайнощів Степан Петрович все мав бачити своїми очима, підказати, наказати, а то й, при потребі, зауважити недбайливим на погане відношення до роботи. Його ніхто не боявся. Боялися побачити на обличчі управителя невдоволення. То було найстрашніше покарання.
О восьмій годині замаячіло здалеку два вершники. Ой, як же селяни не любили того другого. Та мирились. Теж пан, а проти пана не попреш. Добрий, чи поганий, а пан. О, то був шляхтич з сусіднього маєтку пан Гадлєвський.
Степан Петрович, ліберально налаштований, завжди казав про нього:
— Свиня свинею, а треба поважати. Все ж пан маєтний і гоноровий.
Привітав хазяїна, пішов слідом, особливо не дослухаючись панських розмов. Та коли Гадлєвський почав модельною штиблетою штовхати буряки, примовляючи з польським говірком:
— Бур’як, еще Бур’як, — оперезав його нагайкою.
— У лях клятий! - Панок, вкрай ображений, стеком коня та додому, а хазяїн, спокійно так:
— Правильно Степане Петровичу! Людську працю поважати треба, а воно, хоч і пан, а все ж свиня.
На тому й розтоваришувалися Фаатц та Гадлєвський. Більше панок в маєтку не з’являвся. Вдома Степан Петрович таки отримав від пана легкого прочухана, але так, для годиться.
Через рік потому в сім’ї народився хлопчик Федір, потім ще дівчинка Ліза. Білявка Лізочка — добра і лагідна, Стася зростала розумницею та господарочкою, а Федір — непокірний та норовистий, як молоде лоша. Ну, що ж, як в народі кажуть: "Яке вродилося, таке й лишилося!" Така вдача супроводжувала Федора Степановича все життя до глибокої старості.
У свята дітей вели на сільську толоку, де були встановлені гігантські кроки для розваг молоді, організовувалась ярмарка. Малих пригощали солодощами. Федір, що отримав ім’я на честь матері Федори Яківни, такої ж крутої та норовистої, весь час спостерігав за ніжками сестричок. І, не доведи Господи, щоб хтось із них хоч на крок ступив поперед його ступні — зразу істерика. Щоразу отримував подарунок, той що "сидорова коза" мала, але не каявся. Не допомагало. Таким і залишився він до глибокої старості, непокірним, із тих, що намагаються перебити долю палицею.

Після народження Лізи на поріг став 1904 рік. Якось в село завітав до своїх батьків близький родич Полозових Іван Вознюк, лейб-гвардії унтер-офіцер із Петербургу, двометровий красень із шаблею при боці, що на коліщатку котилася за ним по сільській пилюці Він був першою ластівкою, що принесла смуту в патріархальний устрій Щасливки. Людей збурили розповіді про те, що на порі війна з Японією, що можливі різного роду намагання розхитати устої царизму. Люд загомонів, зрозумів, що говорить унтер не своїми словами. Тільки поїхав він, а тут і війна з Японією, важка, на програш. Жити ставало все важче. Степан Петрович перестав підписувати Петербурзький часопис "Нива", перейшов з турецького тютюну "Міксаксуді", якому завжди віддавав перевагу, як людина, що все життя палила люльку, на махорку та цигаркові гільзи, які сам і набивав тютюном. Відмовився навіть від любимого атлантичного оселедця, якого роками отримував на замовлення в маленьких діжечках, поштучно загорнутим у пергаментний папір; делікатесу надзвичайного смаку. За чотирнадцять рублів було продано дві корови, за сімнадцять — пару коней.
Та ніхто навіть і не здогадувався, що наступний 1905 рік стане роком надзвичайних для імперії подій.
9 січня - Кривава неділя, броненосець "Потьомкін", перша російська революція. Щось зламалось у відносинах між Олександром Фаатцом і його людьми, яких він поважав, і від них мав вдячність. Тепер тільки дітлахи йшли до панського двору на релігійнві свята з невеличкими відерцями, щоб принести їх додому наповненими печивом та цукерками. Саме в цей час пан сказав Степану Петровичу, що треба думати про навчання дітей, дати їм добру освіту, а грішми він допоможе.

Старший син, Іван Степанович, вже навчався в Петербурзі, вивчав агрономію, щоб замінити батька. Стасю у 1907 році влаштували до двокласного училища (була в той час така форма початкового навчання) у великому селі за Бугом, а Федір у 1910 вступив до гімназії у селищі Голта. Це там, де Синюха зливається з Південним Бугом, де починаються Бузькі пороги, той дивовижний куточок землі нашої, який за легендою, древньогрецький історик Геродот, побачивши, назвав "Емі Гея" (Моя земля) - одна з версій назви села Мігея. Правобережжя мало назву Голта, що свідчило про присутність тут турків у давні часи, межиріччя звалось Богопіль і було колись володінням польського магната Конецьпольського, на лівому березі розташувався козацький шанець "Орлик". Пізніше мости через Буг та його притоку Синюху з’єднали всі три частини в єдине місто і півень перестав співати на три держави (Дивись вiдеоролик "Iсторiя Первомайщини").
А тим часом в повільне, помірковане життя села несподівано тихо запливла доволі помітна подія: з’явилася стороння людина, що для сільської громади стало явищем значущим. Чужі приходили на постійне проживання в село дуже рідко. А тут таке. Прийшла людина примітна, як кремезністю і висока на зріст, так і розмовою. Не все, що говорив цей колишній матрос, (за матроса його сприйняли, бо ходив у полосатому тільнику та чорному бушлаті) було зрозумілим для селян, але в кожній душі слова його сіяли смуту, розуміння того, що життя повинне змінюватись на краще. Говорив він про Маркса, про Леніна. Вперше в свідомість селян ввірвалось: "По Європі ходить привид, привид комунізму".Назвався цей прийшлий на село чоловік Гуляницьким Трифоном Марковичем.

На  фото: Бiйцi 1-го загону Червоної Армії Полозов Федiр Степанович i Дем'ян Баранов

Трифон Маркович Гуляницький належить до того покоління людей, кому випало жити на зламі двох століть і двох епох. Народився він 2 лютого 1875 року у Єлизаветграді. Син робітника, він з дитячих років пізнав непросту працю у ливарному цеху заводу Ельворті. Чотири роки служив у царській армії на флоті, потім знову працював на заводі в Одесі. Потрапивши у вир революції 1905-1907 рокiв. Трифон сприймає ідеї соціалістів-марксистів, як вихід із соціальної несправедливості, яку спостерігав у робітничому і солдатському середовищі. Він бере участь у політичних заходах. З початком Першої світової війни Гуляницький на фронті, а після розвалу старої армії повертається до Єлизаветграда, вступає до бойового загону, яких тоді у місті вистачало, пізніше стає членом більшовицького військово-революційного комітету. Влітку 1918 року Гуляницький створює партизанський загін для боротьби з австро-німецькими військами. Пізніше цей загін отримує назву 1-го Комуністичного загону Червоної Армії і вливається до складу однієї з Червоних дивізій. Після закінчення затяжної братовбивчої війни 1918-1922 років Трифон Маркович переходить на господарську роботу.