17:41
Искры памяти. Продолжение,42

Він був завідуючим земельним відділом, робітничо-селянською інспекцією, керуючим трестом, головою виконкому міської ради, директорм заводу. Вийшовши на пенсію займався громадською діяльністю. Помер Т.М.Гуляницький 1 серпня 1959 року. Звання почесного громадянина Кіровограда йому присвоєно 30.10.1967. (Історична довідка на сайтi Кiровоградської областi: «Трифон Маркович Гуляницький»).
В Щасливці він з’явився зразу ж після тих політичних заходів у Одесі, втік від переслідувань царською жандармерією у цей тихий куточок степової України. Майстер на всі руки, Трифон взявся до шевської роботи. Добре ремонтував взуття та шив нове. Цим завоював повагу людей. Разом з тим вів розмови, що ось-ось настане час, коли скинуть царя і життя стане прекрасним, кожна людина буде вільною, всі багатства, які дає земля та праця людська, будуть спільними, доступними кожному. Саме для такої роботи він , член РСДРП, і був направлений більшовиками в село. І треба сказати, до пропагандистської роботи він мав хист неабиякий. В Щасливці Трифон Маркович одружився, став своєю людиною. І використав усю свою попередню роботу, весь досвiд, коли настав час боротися за Україну.

Як пізніше з’ясувалось, він був членом РСДРП, активним підпільником, засланим в село більшовиками для організації пропагандистської роботи. Одруження його з близькою родичкою Федори Яківни поступово вносило зміни в патріархальний устрій побуту сім’ї Полозових. Його соціал-демократичні ідеї запалювали іскри "духу, що тіло рве до бою", особливо у сина Степана Петровича - Івана Степановича, який на той час уже здобув звання агронома в Петербурзі і разом з батьком вирощував хліб на панських ланах, а в Петербурзі вже надихався духом революційної боротьби. Спілкування з Трифоном Марковичем тільки ще більше стверджувало його в в більшовистських ідеях. Федір, гімназист сьомого класу Голтянської гімназії, теж дослухався тих розмов, постійно спілкувався з революційною молоддю, ні в що не ставив батьківських наказів про шанобливе відношення до набутого важкою працею господарського скарбу. І коли одного разу прийшов додому пішки, з батогом у руці та в шикарному вельветовому костюмі і в канотье, але без брички і трійки коней, що були запряжені в ту бричку, і мали повернутися в село після річних іспитів, батько не витримав і відшмагав його тим же батогом.
У той час Степан Петрович ще не розумів, що це не просто безрозсудність, юнацький максималізм, а початок бунту проти особистої власності, порив до боротьби за рівноправ’я людей. Стася, що так і не закінчила початкову освіту в двокласному училищі, вчилася тільки два роки та й вимушена була залишити навчання в звязку з пригодою, що сталася при переправі човном через Південний Буг. Переповнений дітьми човен перекинувся, школярів ледве врятували. Після тієї осінньої купелі її до навчання більше не спонукали. Вирішили, що дівчині досить того, що читати й писати навчилася. На пропозицію пана Фаатца вона стала жити в його домі і з десятирічного віку була приставлена бонною до панських дітей. "Хай набуває жіночого досвіду, — сказав пан, — це їй в житті більше знадобиться".
Після Столипінської реформи 1912 року пан запропонував Степану Петровичу частину своєї землі. На ній збудували невелике господарство, яке люди назвали "Хутір Полозів" і сім’я переселилась у власний дім. Жили добре, все своє було. Але в мирне життя ввірвалася Перша світова війна 1914 року. Т. Гуляницький, Іван Степанович і ще багато чоловіків із Щасливки були мобілізовані на фронт. Повернулися вони в село тільки після Лютневої революції 1917 року. А в жовтні вже нова революція. На порозі стала громадянська війна. Трифон Маркович знову зник із села, а повернувся вже в шкірянці, з маузером при боці. Назвався селянам командиром 1-го Комуністичного загону 45-ї Червоної дивізії Й.Якіра, і закликав земляків до участі в революційній боротьбі за волю, за землю. І пішли за ним брати Полозови, кілька братів Баранових, а з ними ще багато односельців.

А в селі в цей час влада мінялась чи не щоденно, саме так, як показано в kiнострiчцi "Свадьба в Малиновке": отамани різних кольорів* (дивись вставку нижче) і відтінків раптово вступали в село з гиком-криком, піснями, тачанками, устеленими килимами, кулеметними чергами. Побували тут і Маруся, i отаман Григорьєв, i Зелений, і Настя, навiть Льова Задов, махновський начальник контррозвідки якось завітав, про "краснопузих" дізнавався…

* - Нашому молодому читачеві, можливо, хотілось бы більш глибоко ознайомитись з історичними постатями, щойно названими мною. Дозволю собі невеличкі коментарі до цих звучних імен періоду Громадянської війни 1918-1922 років ХХ століття.
На жаль, наш сучасник iнодi зовсім не має уяви про згаданих мною отаманів, якi навiдувалися в нашi края. Тому вважаю доцiльним дати їх короткі описові портрети за спогадами матері моєї - свідка тих буремних доленосних подій - та деякими дослiдницькими матеріалами, надрукованими в роботах сучасних істориків.

       Використованi джерела:
   1. Спогади моїх батьків.

   2. http://www.city.zt.ua/vuiytci/260-ieyakir.html
   3. http://h.ua/story/54305/
   4. http://militera.lib.ru/bio/savchenko/04.html
   5. http://avtoreferat.net/content/view/2581/15/

   6. http://www.makhno.ru/st/1.php
   7.
Моя власна пам’ять дитинства.

Всі ті отамани були постатями неоднозначними, збудованими на протиріччях, сумнівах і нестійкості політичних поглядів. З цих причин вели боротьбу з будь-якими проявами державності: царизмом, більшовизмом, ідеями Української державності, іноземною окупацією з боку Антанти, з німцями і білополякась на ноги мальчуганы и не стали сами на себя зарабатывать.
До школи Нестора віддали у 8 років, вчився добре, але тільки лютою зимою, а літом - за його спогадами - наймався до багатих хутірчан пасти вівці та телята за 25 копійок в день. З 16 років працював робітником на чавуноливарному заводі, де брав активну участь в театральному гуртку, що ніяк не вписується в наші уявлення про побут робітників початку ХХ століття. Восени 1906 року вступив до групи анархістів. буваннях та вбивствах, був засуджений до 20-річної каторги, 6 років сидів у Бутирській в’язниці у веригах за погану поведінку. Там познайомився з анархістом-терористом П. Аршиновим, отримав теоретичну підготовку з анархізму, перечитав, за його спогадами, всіх російських письменників.
Звільнила його від каторги тільки лютнева революція 1917 року. Повернувшись із заслання, Махно зразу ж одружився із селянкою за iм'ям
Настя Всецька, з якою постійно листувався. У них народився син, який, за переказами, невдовзі був задушений у люльці сподвижниками Нестора, котрим здалося, що він почав менше приділяти уваги революційній боротьбі. Згодом вони спровадили із загону і Настю за тимчасової відсутності отамана. Настя ж під час перебування в загоні займалась агітаційною роботою, закликаючи селян до боротьби в складі повстанських загонів, ставила театральні вистави.
В один із таких періодів вона і побувала в Щасливці в оточенні вірних "батькові" махновців, які представляли її населенню, як "отамана Настю". Мати розповідала про прикрашені килимами тачанки, концерти та агітаційні промови Насті. Візит її не був пов’язаний із насиллям, пограбуваннями. Вона побула в селі кілька днів та й поїхала в невідомому напрямку, але нікого так і не загітувала до Махна. Більшість селян вже пішли з Гуляницьким у більшовики.
Махно не був антисемітом, вважаючи анархізм явищем інтернаціональним. При ньому не було масових погромів, які вчинялися як білими, так і червоними. Якось, побачивши плакат: "Бей жидов, спасай революцию, да здравствует батька Махно", він зразу ж наказав розстріляти автора. Анархісти користувалися великою підтримкою народу. Причиною було те, що вони не чинили пограбувань, як це робили червоні та білі. Восени 1918 року впала влада гетьмана Скоропадського.
На зміну прийшла Директорія на чолі з Петлюрою. В грудні 1918 року Махно зі своїм військом примкнув до більшовиків, з якими разом взяв Єкатеринослав. Перед новим 1919 роком петлюрівці знову захопили місто, але район Гуляйполя, куди відійшов Махно, захопити не змогли. Махно в цей час закликав селян та робітників, щоб вони "сами на местах без насильственных указов и приказов, вопреки притеснителям всего мира строили новое свободное общество без притеснителей панов, без подчиненных рабов, без богачей, без бедняков". Більшовик Антонов-Овсієнко доповідав "нагору", що Махно організовує дитячі комуни, школи, дає справжню волю селянам.
Рижа козачка
Маруся Нікіфорова, анархістка з великим стажем, зустрілася з Нестором Махно на станції Царекостянтинівка у квітні 1918 року, невдовзі після того, як Г.І.Котовський завадив їй отримати контрибуцію з жителів Березівки Одеської області та після того, як ревком більшовиків прогнав її з Єлисаветграда за непомірний гонор та "архи-революційність". З міста вонihh пішла разом із своїм загоном. До початку громадянської війни Маруся за вироком суду теж була засуджена до 20 років каторги, попереднє покарання відбувала в Петропавлівській фортеці, звідки втекла у 1910 році. До лютневої революції в Росії перебувала в Америці, Англії, Франції, Швейцарії. Брала активну участь у роботі соціалістичних та анархістських емігрантських центрів. Повернулась в Україну повесні 1917 року. Вже у січні 1918 року брала участь у складі Прутського полку, яким керували більшовики, в захопленні влади у Єлисаветграді.
Нестора Махна Маруся намагалась взяти в жіночий полон ще до того, як махновці спровадили Настю Васецьку. Зустрівши Махна, втратила голову, хоч була заміжньою за польським анархістом Бжостеком. "Ти не такий, як всі ми. На тобі печатка Бога", - казала вона в той час Махнові. Розійшлися вони з Махном за ідейними мотивами після того, як Нестор Іванович черговий раз помирився з більшовиками та за їх наказом очолив Повстанську армію батька Махна. "Друг більшовиків - ворог анархізму", - заявила вона -, таким союзникам, як більшовики, вірити не можна". З цим і повернулась до свого чоловіка Бжостека. Через деякий час була розстріляна разом з ним за наказом Троцького у Таганрозі.
Після того, як махновці допомогли Червоній Армії розбити барона Врангеля, більшовики взялися зачищати Україну і від них. Маруся виявилась правою у своїх прередріканнях. Махно повірив не тим.
Ще однією постаттю революції і громаднської війни, що побувала в Щасливці, за спогадами матері, був "погромний
отаман Григорьєв". Народився він у містечку Дунаєвці теперішньої Хмельницької області. Справжнє прізвище цього страшного отамана Серветник Ничипір Олександрович. Про його життя до 1919 року відомо зовсім мало. Достеменно відомо, що народився він у 1885 році. Родина майбутнього отамана на початку століття перебралась з Поділля в сусідню Херсонську губернію. Там він і змінив своє прізвище за назвою села, в якому поселилася родина, на більш милозвучне - Григор’єв. В цьому і є пояснення "загадки" отамана, який ненавидів росіян, закликав громити їх до останнього, а в той же час мав російське прізвище. 1905 рік, рік першої російської революції, захопив його в козачих військах у війні з Японією. Там він здобув навички бравого кавалериста, відчув потяг до крові і бойових дій. По закінченні війни повернувся на Херсонщину. Працював в поліції містечка Олександрія. Мав невеличкий будиночок. З 1914 року - в діючій армії, прапорщик 56-го піхотного полку. За мужність і хоробрість був нагороджений Георгіївським хрестом, вислужився до чину штабс - капітана.
Після Лютневої революції Григорьєв продовжував військову службу. Подобався солдатам вічною нетверезістю та простими взаємовідносинами з нижніми чинами, особистим прикладом міг підняти солдатів у бій. Був невисокого зросту, мав вісповане обличчя. Червоноармійський командувач Антонов-Овсієнко казав про нього: "Григор’єв тримає у страху своїх підлеглих, важкий на руку та швидкий на розправу. Честолюбний, володіє військовим талантом".
Отаман Григор’єв був страшним у своїй дрімучості, патологічній ненависті до євреїв, презирством до людського життя. Як член ревкому, висунутий солдатами делегатом, побував на з’їзді фронтовиків у 1917 року, звідси почалась його політична діяльнісь, участь в українізації армії, підпорядкованої Центральній Раді. Відбулось знайомство з Симоном Петлюрою, який присвоїв йому звання підполковника і доручив формування війсь у Єлисаветградському регіоні. За часу панування Гетьмана Скоропадського він вже полковник, що дуже потішало честолюбця. Приєднавшись до більшовиків він звільнив Одесу від військ Антанти, отримав один із перших орденів Червоного Прапора та виявився бунтівником - злісним ворогом більшовиків, організатором єврейських погромів, в яких загинуло біля 5 тисяч людей. Врешті - решт був страчений, як ворог революції. Його діяльність в громадянській війні пов’язана з масовими пограбуваннями, насиллям, безпідставними вбивствами.
Цікавою і неоднозначною була і особистість, що іменувала себе
"отаман Зелений".
Насправді ж це був
Данило Ілліч Терпило, революціонер і отаман часів Громадянської війни. У 1905 році він закінчив двокласне училище, яке готувало вчителів сільських шкіл. За політичними уподобаннями належав до партії есерів. В 1908 році був зісланий в Архангельську губернію в село Холмогори (так-так, те саме звiдки Ломоносов).
Амністований до 300-річчя дому Романових він у 1913 році, повернувся в Україну. Був призваний на війну з німцями у 1914 році, служив писарем у 35 - му корпусі. В 1917 році повернувся в Трипілля, організував первинну партійну організацію українських соціал-демократів, підтримував Центральну Раду.
Під час повстання проти гетьмана Скоропадського літом 19178 року створив повстанський загін, а восени за розпорядженням С.Петлюри - тритисячну Дніпровську повстанську дивізію в складі корпусу Коновальця, котрий в грудні 1918 року захопив м. Київ. В січні 1919 -го посварився з С. Петлюрою і розпустив дивізію, але зразу ж взявся за нове її формування і виступив проти військ Директорії.
Вже в лютому запропонував свої послуги Червоній Армії. Але після спроб формування його загонів за зразком частин Червоної Армії відійшов від більшовиків і повернувся в Трипілля. 20 березня підняв у Трипіллі повстання, знищив більшовистських агітаторів та продовольчий загін. В травні був розбитий Червоною Армією, його загони відійшли на Лівобережжя.
В листопаді червоні війська майже добили його угрупування. Загинув в бою з денікінцями біля Канева. Таким був безславний кінець отамана Зеленого, що не дивлячись на схиляння його до ідей більшовизму, все ж пішов проти них і згорів у полум’ї революції, назавжди залишившись контрою і зрадником в радянських літописах.
І ще одна історична постать з’являлася у Щасливці в ті далекі роки, коли кожен за щось воював, коли брат ішов на брата, кожний шукав свій особистий шлях у житті, не дуже переймаючись тим, як його назовуть прийдешні покоління - другом чи ворогом, борцем за Владу Рад, чи монархістом, бандитом, чи революціонером.
Таким був
Лев Зіньковський, єврей з Дніпропетровщини, мешканець Юзівки (тепер Донецьк), який з легкої руки Олексiя Толстого чомусь став куплетистом із Одеси, дивакуватим товстопузим чолов’ягою в короткому жилеті-піддівці.
Насправді ж він був людиною високого зросту, худорлявим, широкоплечим, дуже серйозним виконавцем в числі осіб, найбільше наближених до Нестора Махна. В дуже стислі терміни він зробив усе, щоб Махно віддалив від себе найближчого друга - балтійського матроса Ф. Щуся, і зайняв його престижне місце. Спочатку батько Махно призначив його начальником контррозвідки, потім комендантом Кримської групи по ліквідації Врангеля, а потім і своїм ад’ютантом з контррозвідки, тобто найбільш довіреною особою. Одначе, ця особа була чудовим виконавцем, у якого завжди була своя думка, що ретельно приховувалась від отамана.
Долі Нестора Махна і Льови Задова в дореволюційний час були схожими у всьому. Та ж злиденність в сім’ях, та ж малосвіченість, ті ж грабежі багатіїв, ті ж "університети" в тюрмах царизму. У Льови, контррозвідника не було бар’єру жорстокоті. Він завжди залишався вірним ідеям анархізму та особисто батькові Махно. Разом з ним емігрував до Румкунії, але, за завданням Нестора Івановича, у 1925 році повернувся в Україну, щоб знайти закопаний у лісі котел із скарбами Повстанської армії. Та знайшов його не сам, а разом з Одеськими чекістами, чим завоював їх довіру. Був прийнятий на службу в органи.
У 1937 році поділив долю з тими, хто, творивши революцію, в роки розгулу боротьби з "ворогами народу", хто попав під жорна репресій. Був засуджений до розстрілу. Вирок негайно привели до виконання. Так пішов із життя Лев Зіньковський (Задов), карикатурно змальований в художній літературі та радянській кінематографії.
З мого погляду, надзвичайно цікавим і важливим явищем Громадянської війни було втягнення у вутрішню війну на території Російської імперії величезної кількості
іноземців, що воювали на боці Червоної армії. Це були і латвійці - кремлівські курсанти. Вони, як відомо, забезпечували особисту охорону вождя революції В. І. Леніна. Це і китайські кулі-наймити царизму (40 000), що були покликані будувати залізниці на північ від Москви ще в довоєнний час, та так і залишились неприкаяними після її виникнення.
70 китайців були першим колом охорони В. Леніна, охороняли вони і М.Бухаріна, і Л.Троцького. Та найпершим з тих, хто брав у бойові частини китайців, був Й. Е.Якір - начдив 45-ї стрілкової дивізії. Він створив батальон китайців чисельністю у 530 стволів, сам платив цим "Добровольцям"-головорізам, а вони вимагали платити їм і за тих, хто поліг на полі бою, посилаючись на бідність їх сімей, що залишились у Китаї. Самі ж ділили ці криваві гроші між собою. Китайці_- найманці відзначалися особливою жорстокістю.
Про їх жорстокісь у відношенні офіцерів-білогвардійців ходили легенди. Я їх знаю, але переказувати не буду з точки зору гуманного відношення до читача. В своєму ранньому дитинстві я був знайомим з одним із цих китайців-наймитів, який служив у китайській напівроті в Комуністичному загоні Т.Гуляницького.
На той час це був вже старенький маленького зросту дідусь, завжди ласкавий зі мною, з постійною посмішкою на вустах. Він жив у відділенні радгоспу ім. 25 Жовтня в селi Зелені Кошари, працював листоношею. Отримував пошту на станції Кам’яний Міст, де телефоністкою працювала моя сестра Лідія. А я бігав до пошти майже щоденно, щоб потриматись за телеграфний ключ та погладити рукою блискучі бронзові частини телеграфного апарату. У дяді Юри був малесенький візок, запряжений сірим ішачком.
Його прізвище на кшталт українського вимовляли як Сонжасюк. Мама казала, що зовуть його Сон Жа Сю, що він був червоноармійцем у Т.Гуляницького, маленьким, але відважним воїном. Інакше в той час вона і сказати не могла. Прижився цей китаєць в українських степах, мав велику сім’ю, дожив до глибокої старості.
Ось такі викрутаси історії знало покоління наших батьків, народжених на зломі ХІХ- ХХ століть.
I oсь таких людей бачила маленька Щасливка i її мешканцi в тi буйнi 20-тi роки, все це бачила i дiвчинка iз Щасливки Анастасiя - моя мати. А в радянські часи подiбнi історичні дослідження були під жорстким табу…

А тим часом свої вояки - червоні - в цей час з коней не злазили в степах Єлисаветградщини, боролися з махновцями. Отримували поразки і перемоги під Червоним знаменом. При невдачах бійці-червоноармійці приходили до осель своїх батьків, а згодом знову збиралися з силами і об’єднувались навколо свого командира. Під час однієї з таких передишок від боїв з’явився в домі Степана Петровича красивий юнак Тимофій Баранов з багатодітної сім’ї, у якій було вісімнадцятеро дітей, з них тiльки двi дiвчини, а пацанiв деяких навiть по двоє було, два Василя, два Миколи, пiд яке церковне свято попадали, так їх i называли. Тимофій Баранов без довгих розмов попросив благословіння на шлюб з Анастасією. У відповідь почув таку ж швидку відмову Степана Петровича. Прожогом вибіг з хати і в сінях накинув зашморг на шию, був помічений старшою дочкою Євдокією і тут же отримав прощення і благословіння (фото брата Тимофiя Баранова - червоноармiйця Дем'яна - де вiн разом з Федором Полозовим вище на цiй сторiнцi).
Зіграли негучне весілля, не той час був, щоб довго веселитись. А через кілька днів вже тепер заміжня Анастасія попрощалася зі своїм червоним партизаном, який знову сів на коня і подався до Гуляницького. Під час так званого "куркульсьського повстання" загін потерпів значні втрати. Багато Щасливських хлопців не повернулись в свої домівки, частина вояків знову сховалась в домівках своїх батьків, а раптом на село і в хутір до діда налетіла ватага отамана Лихо. Так іменував себе одни з наших земляків, Кирило Кривуля, який походив з сім’ї, що виростила 22-є дітей. Шукали діда Степана та його синів по всіх закутках, казали, що не минуть вони кари за зраду інтересів можновладців. Степан Петрович в той час теж вже приєднався, вслід за синами, до Гуляницького. Став в загоні комісаром по продовольству. Жінки плакали, казали, що чоловіки вдома не з’являлись. Та не було тому віри, ходили двором і полем з металевими щупами і гвинтівками-трьохлінійками, штрикали землю, де був грунт м’який, та копиці свіжоскошеного сіна. Штик пройшов в лічених сантиметрах від тіла Федора Степановича, який ховався в копиці. Коли вийшов звідтіль, руки тряслись ще кілька днів, розповідала мати. Знайшли тільки діда Степана Петровича, прив’язали руками до воза і тягли за собою кілька кілометрів, поки не зомлів, а потім, зваживши на вік і колишні заслуги перед паном, відпустили.
Іван Степанович, попереджений вчасно друзями про облаву, втік і знову прийшов до Гуляницького, з ним пішов воювати з денікінцями, залишивши вдома молоду дружину з двома маленькими синочками Дмитриком та Іванком, та й поліг там в Задонні трагічно, був порубаний шаблями на шпитальному ліжку. Так розповіли потім земляки, що повернулись живими з тієї жахливої січі. Тимофій, чоловік Анастасії, повернувся додому пад осінь 1918 року з кульовим пораненням в легені. Підлікувався та й більше не ходив у партизанські рейди. У вересні 1919-го у них народився синочок-первісток Федір.
Пан Олександр Фрідріхович Фаатц ще у 1918-му все своє майно залишив на розсуд сільської громади і, боячись розправи, виїхав з дружиною і двома дітьми до Одеси. Там їх в віднайшов у 1922 році чекіст С.Лука, виходець їз Щасливки. Сім’я була знищена, як контра, в повному складі, разом з дітьми…
Федора Степановича Гуляницький у похід на денікінців не взяв, залишив у Голті, де його обрали самим першим Першим секретарем волосного комітету комсомолу. В червоних френчі та галіфе він очолював в ті роки всі молодіжні революційні заходи.

Сімейне щастя Анастасії було недовгим. Коханий чоловік її Тимофій, здоров’я якого було ослаблене важким пораненням, помер у 1920 році під час епідемії "іспанки", страшного грипу, який знищив у ті роки мільйони людей. 20-річна красуня-вдова, Анастасія, важко пережила його смерть. Цілком віддавала себе турботам про дитину і запекло відбивалася від численних сватів, що не виводились у домі після смерті чоловіка. Претенденти на руку і серце досаджали протягом чотирьох років. І тільки у 1924 році у цьому неоголошеному конкурсі залицяльників здобув перемогу 30-річний красень - парубок із села Катеринки Іван Дорбалюк, виходець із бідняцької сім’ї, з яким Стася познайомилась зовсім випадково. Працював він тоді начальником напіввійськової організації, що мала назву "Сіндільниця", і займалась вона заготівлею сіна для кавалерійських частин Червоної армії.
Під’їхав він тихенько на вороному кавалерійському скакуні до славнозвісного щасливського джерельця з цілющою водою, з якого Стася разом із сестрою Лізою набирали воду, попросив напитись. Зустрлись молоді люди поглядами та й навіки покохали одне одного. Вже через місяць заслав Іван сватів, а в хаті ще посланці від шести женихів. Всі отримали гарбуза, а Іванові хустку пов’язали. В серпні після посту грали весілля, не вельми людне, але веселе і бажане. Зразу ж після весілля зібрала Анастасія свій скарб небагатий та й поїхала в село до чоловіка.
Поселилися в хаті Іванового діда Мусія, старезного, столітнього, але ще кремезного дідугана, козака-характерника, який, не дивлячись на вік, ще зберіг в руках силу неабияку, сам себе обходив, навіть господарство невелике вів, землю біля хати обробляв. Не стало діда через шість років і молоді стали повноправними хазяями в його обійсті. До батька, Тараса Мусійовича, та матері Гафії йшли завжди на допомогу, підіймали разом господарство.
Отец (крайний слева) со своими братьями Исаком, Василием, АлександромСім’я за декретом "Про землю" отримала десять десятин землі, родючого чорнозему на колишніх панських володіннях Г.Ремиха. На горі неподалік від третього кургану, біля залізниці. Придбали чотири пари волів, чотирьох коней, збудували конюшню. Брати Іванові: Ісак, Василь та Сашко пасли худобу, косили сіно, вирощували пшеницю та городину всіляку, старша сестра Марія вийшла заміж і жила окремо, молодша — Текла — допомагала матері бавити маленького Мишка, що народився у 1920 році. На фото: отец (крайний слева) со своими  братьями Исаком, Василием, Александром — все по отчеству Тарасовичи. На заднем плане — я (меня легко узнать) и двоюродная сестра и одноклассница Тамара.
У сім’ї з’явився достаток, до цього нечуваний і небачений. Невістку сприйняли спочатку з пересторогою, знаючи, що вона не бідняцького походження, але побачивши її працьовитість та відчувши комунікабельність, змирилися навіть з тим, що вона з дитиною. Іван зразу ж всиновив п’ятирічного Федора.

Розповідала мати, що через рік після смерті Тимофія, приснився їй віщий сон. Побачила, ніби-то вранці, коли корів доїти вставали, як до хати зайшов покійний Тимофій, в костюмі, в якому ховали, молодий здоровий, красивий. Привітався, сказав, щоб не вірила в те, що люди вмирають назавжди, що життя має продовження в інших вимірах. Підійшов до столу, набрав у кишені нарізаного ще з вечора хліба. Ще сказав, що вони там працюють, що разом з ним ще біля двадцяти близьких родичів. Зайшов у сусідню кімнату, де лежала хвора після операції на апендицит сестра Ліза, поцілував її в лоб. Спрямував свій поступ до дитини, що спала в люльці.
До нього не пущу! - скрикнула Анастасія, він маленький.
А я зараз і не збираюсь його брати, спокійно відповів Тимофій, пізніше візьму.
І пішов з хати та за мить зник за земляним валом, що слугував огорожею кладовища і видний був з порогу обійстя. Мама потім ці слова завжди відносила до факту неповернення їхнього сина Федора з фронтів Великої Вітчизняної війни.
Замість нього повернувся в дім оцей клаптик паперу з мішковини, який ви бачите на пожовклiй фотокопії нижче на сторiнцi — "Повідомлення про зникнення безвісти" — майже "похоронка".
Ліза ж померла на третій день після цього сну наяву.

У 1928 році в молодій сім’ї народилась перша спільна дитина, моя старша сестричка Тамара, а Україною вже брела страшна епідемія - епідемія розкуркулювання. Дід Тарас віддав у колгосп коней та волів, надане йому державою поле, яке стало нічим обробляти, походив, посмуткував та й повісився в саду на старій груші.
Лишив по собі записку: "У мене все було, щоб ростити дітей, а тепер навіть самосаду не можу купити"…



Фото 1930 года:
Родители с детьми Тамарой и Федором. В центре - дядя Василий Тарасович.
Отец - шахтер шахты 17-бис, Горловка
Іван зі Стасею вирішили їхати від тієї біди на Донбас, поближче до робітничого класу, який розкуркулюванню не підлягав. Як кажуть, від біди подальше.
Поїхали в мiсто Горлівку, де батько влаштувався кочегаром на знамениту на весь СРСР шахту 17-біс.
Туди ж покликав і свого вісімнадцятирічного брата Василя.
В Горлівці народилася у 1931 році ще одна дочка - Лідія. Жили і працювали важко, але жити було легше, ніж в селі. Заробляв батько тодi непогано, так сiм'я ж теж росте - то й погоджувався на будь-яку роботу.
Там і пройшов для них той голодний 33-й pik. Всі вижили і восени цього ж року повернулися в Катеринку. Батько влаштувався на роботу на нафтобазу станцiї Кам'яний Мiст.
Сім’я щомісячно отримувала продовольчий пайок, діти підростали, жити ставало легше. Після повернення їх у село якось завітав до них у гості дiдусь - вже старенький Степан Петрович Полозов.
Просмотров: 656 | Добавил: Dorbaliuk | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: