Зустріли його, як самого дорогого гостя, а коли поверався додому, мама зібрала йому в дорогу харчовий подаруночок і відправили зі знайомим шофером, що їхав у Доманівку. Більше його ніхто і ніколи не бачив. Шофер сказав, що дід зійшов кілометрів зо два від Щасливки, захотів пройти полем навпростець. І все…

Син Федір після закінчення 7-го класу пішов вчитися на токаря у ФЗО в мiсто Березівку. Здобув таку потрібну в той час професію, почав працювати. У 1939-му році отримав повістку на службу в Червону армію. Але попав не на службу, а на війну з Фінляндією, що як грім серед ясного неба вибухнула в тому ж таки 39-му. В листах писав про фінських "зозуль", добре одягнених і ситих вояків Фінляндії, про те, що воює на острові Титівка, що непідготовлені до війни в тих суворих північних широтах, червоноармійці гинуть сотнями і тисячами на Лінії Маннергейма. В наступні роки листи від нього не надходили. А чекали їх кожний день, виглядаючи листоношу на вулицi. Тiльки пiсля вiйни, в 1946 році, батьки отримали оце повідомлення Доманівського військкомату про без вісті пропалого. Праворуч, на цiй сторiнцi — пожовкла копiя того страшного "Iзвєщенiя". Мама до кінця свого життя не вірила цьому жахливому листочку. I все їй здавалося довгими вечорами, що хтось постукав у вікно, схоплювалася: — Ой, це ж, мабуть, Федя! — та за вікнами стояла тиша…

На  фото: ИЗВЕЩЕНИЕ Доманёвского РВК: "Красноармеец Дорбалюк Федор Иванович  пропал без вести 6 июля 1944 года

А як же там наш комсомолець-партизан Федір Степанович? А він одружився на коханій своїй дівчині- односельчанці Марії. До 1930 року у них народилося четверо дітей. Поїхав до Одеси, вступив на економічний факультет робфаку, який пізніше став Одеським інститутом народного господарства. Забрав з собою сім’ю. Та дружина-селючка не захотіла жити у великому місті, лишила йому дітей і гайнула в радгосп, який щойно організували неподалік від Щасливки.
Непереливки було Федору-студенту з дітьми. А тут ще вона, чи може ще хтось із доброзичливців, написали листа "куда-нада", що і при панах йому жилось непогано і тепер він вчиться, коли інші бідують. Реакція керівництва вузу була негайна - виключення з числа студентів. Багато сил та єнергії було затрачено ним, щоб відновитись в інституті. Найважливішим аргументом стало те, що викликав він до себе біля десятка сільських хлопців, допоміг їм влаштуватись на навчання, працював докером в Одеському порту, заробляв гроші, чим сприяв їх навчанню.
Серед цих хлопців був і молодший син брата Івана Степановича. Іван Іванович Полозов, який став професійним військовим, пройшов всю війну, звільнився з арміi у званні полковника і ще довгі роки потім працював викладачем у Одеському Інституті інженерів морського транспорту.

Федір Степанович закохався був у той час у француженку-емігрантку, але її запідозрили у шпигунстві і вбили, інсценувавши грабіжницький напад. Він завжди говорив, що то було найбільше в його житті кохання. Під час голодомору втратив двох дітей із чотирьох. Володю і Луїзу вимушений був віддати до дитбудинку…
Таке важке для себе рішення він прийняв тому, що по закінченню вузу отримав пропозицію, від якої, з його вдачею, не можна було відмовитись. Запропонували роботу в торгпредстві радянського представництва в Туреччині. Відмова означала б кінець кар’єри, яка ще не почалась. Поїхав і до самого початку війни перебував у цьому довжелезному закордонному відрядженні.
Тільки повернувся, а тут і війна, знову бої, знову невлаштованість. З перших днів був мобілізований у частини морської піхоти, до середини 1942 року брав участь у бойових десантах. Одержав важке поранення, після якого в діючу армію більше не повернувся. Зупинився в Ялті, де проходив реабілітацію після поранення. Як спеціаліст, зайнявся постачанням продовольством Ялтинських курортів.
В ті важкі часи люди із сіл приходили в місто з метою обміну цінних речей на продукти харчування. Одного разу з такою метою до його дому завітала молода красива жінка, з якою він, не роздумуючи довго, одружився. Діти в дитбудинку не давали спокою його романтичній душі. Їм потібна була мати. Олена Дмитрівна дуже швидко освоїлась в ролі дружини Федора Степановича, але його великим коханням так і не стала. Вже в глибокій старості він завжди повторював:
— Ех, не мене вона полюбила. Полюбились їй бочечки з соленою рибою та свинячим смальцем, що стояли в моїй комірчині.
Тим не менш, дітей з дитбудинку він забрав, бо було їх з ким лишати вдома на час своїх постійних відряджень по звільненому від фашистів півострову. У 1945 році у них народився хлопчик, якого назвали Петром. Зі старшими дітьми, які в дитбудинку відвикли від батьківської турботи, він повного порозуміння так і не віднайшов ніколи. Луїза невдовзі після закінчення війни вийшла заміж без його згоди, що розвело їх назавжди. Володимир теж з часом відокремився, пішов у самостійне доросле життя. Луїза якось була з’явилася у нашій хаті у Кам’яному Мості, з дитинкою у сповитку, розповіла, що тепер живе неподалік, у Мигії, а батько і Володя в Ялті, що батько їй не може пробачити того, що вийшла заміж, не спитавши його згоди.

Із звільненням Криму від фашистської навали Федір Степанович знову забув про все, що стосувалось сім’ї та влаштування власного добробуту. Він весь заглибився у відновлення діяльності Кримських курортів, зайнявшись їх матеріальним забезпеченням.
З житлом проблем не було. Всі ми сьогодні знаємо, що 18 травня 1944 року з Криму було виселене кримсько татарське населення. Житло пустувало, можна було займати будь яку квартиру. Поселився він на Ялтинській Набережній у невеликому будиночку, неподалік від готелю "Ореанда", створив умови для проживання сім’ї та, власне, і забув про її існування. Постійно знаходився у відрядженнях, вишукуючи по всій Україні поставщиків обладнання та харчування для санаторіїв та будинків відпочинку. Так продовжувалось до 1950 року. Його постійна відсутність спричинила конфліктну ситуацію зі старшим сином Володимиром, внаслідок якої він залишив йому житло, а дружину з маленьким Петром переселив в інший будинок.

На  фото: 1948 год. Крым. Ф.С. Полозов (в кепке и наброшенном на плечо пиджаке) перед отъездом на строительство Каховской ГЭС с женой Еленой, сыновьями Владимиром и Петром (на руках).

У 1950 році було оголошено про початок всенародного будівництва ще однiєї Великої стройки комунiзму - Каховської ГЕС, і його нестримна романтична натура покликала його на цей новий фронт вже цивільної боротьби за відбудову країни. Працював знову на ділянці матеріального забезпечення будівництва ГЕС від початку і до здачі в експлуатацію цього значного для країни об’єкту. Колись, у вже похилому віці, у відвертій розмові зі мною він говорив: - Я міг би повернутись з цієї роботи мільйонером, завдяки соціалістичному способу господарювання, та ніколи не дозволив собі використати державну копійку у власних інтересах. Партійна совість була вище всіх спокус. Додому повернувся з останньою зарплатою та премією, якою нагородили за добросовісне відношення до роботи.

1961 році Федір Степанович написав матері листа, в якому сповіщав, що вийшов на пенсію за віком, що держава віддячила йому за революційне минуле персональною пенсією, що у нього все гаразд. В 60-х він більше не з’являвся в наших краях.
На початку 70-х сестра Тамара запросила його на весілля старшого сина. Він пообіцяв приїхати. І обіцянку свою виконав. Тільки з неприємною для всіх пригодою. Автобус Первомайськ-Катеринка потрапив у ДТП, він зламав кілька ребер. У лікарні надали першу допомогу - міцно забинтували грудну клітку і Федір Степанович без сторонньої допомоги дістався Кам’яного Мосту, побажав молодій сім’ї щастя і залишився в гостях майже на місяць, амбулаторно заліковуючи травми.
Наступного разу нам з дружиною довелось зустрітись з ним в Ялті, в його будинку, коли його вік наближався вже до цифри 80. Зустріч наша була нетривалою, десь біля однієї доби. Ми не переставали дивуватись його невичерпній енергії, акуратності, майже стерильному порядку в домі (дружина його на той час була в лікарні з невиліковною хворобою).
Федір Степанович був невгамовним у своему бажанні зробити нашу зустріч незабутньою. Він, бездоганно одягнений, веселий, турботливий організував нам екскурсію Ялтинською Набережною, в подробицях розповідав про кожний будинок, звертав нашу увагу на кожен кущ, примовляючи:
— А я ж іще підробляю трохи, не за гроші, а для втіхи. Разом із сусідом кущі обрізаємо. Ось подивіться — оце сусідова робота. Бачите, яка кривизна крони пішла. А оце моїх рук справа. Дивіться, який рівнесенький шар, а тут яка пірамідка.
У цьому був весь Ф.С.Полозов. Таким відношенням до справи він вирізнявся все своє життя. То була наша остання зустріч з цією чудовою людиною. Через чотири роки його не стало. Прізвище його — символ роду — зберігають зараз у Криму син Петро та двоє онуків, Кирило та Костянтин, що проживають у Севастополі. В Одесі мешкає онук загиблого в роки Громадянської війни Івана Степановича Віктор Іванович Полозов. Ось ними, певно, і закінчується гілка роду…

А тепер я хочу повернутись у свою сім’ю, до батьків моїх.
У 1937 році батькові запропонували роботу у селi Мариновка. Він там очолив МТСівську нафтобазу, щось на зразок тієї, що існувала у Кам’яному Мості під назвою "Мала нафтобаза". Сім’я залишила Катеринку, переселилась у нове село. Умови життя змінилися докорінно, у батьків з’явилося нове, бiльш "високе", коло спілкування. Їхніми новими друзями стали керівники МТС, дочки пішли в школу десятирічку, життя покращилось у матеріальному плані, батько отримав "броню" на випадок мобілізації в разі бойових дій - нафтобаза вважалась стратегічним об’єктом - посада керівника бронювалась.
Та щасливе і веселе життя на новому місці для сім’ї, як і для всіх людей, тривало недовго…
В червні 1941 року на порозі нашого дому стала війна, а вже в серпні з’явились і "нові господарі" Задністров’я (Трансністрії) — румунські окупанти. Гітлер не віддав землі від Дністра до Південного Бугу у безроздільне володіння румунам, а визначив його, як провінцію Трансністрія. Це була величезна територія — майже 100 тисяч квадратних кілометрів. В зону Трансістрії потрапили і наші Первомайський, та Доманівський райони. Все, що знаходилось за Пiвденним Бугом, було під окупаційною владою німців.
Транснистрия (рум. Transnistria), или Заднестро́вье, — зона румынской оккупации на территории СССР в ходе Второй мировой войны. Транснистрия была образована в соответствии с немецко-румынским договором, подписанным в Бендерах 30 августа 1941 года. По этому договору территория между Южным Бугом и Днестром, включающая части Винницкой, Одесской, Николаевской областей Украины и левобережную часть Молдавии, переходила под юрисдикцию и управление Румынии. На основании этого договора, правивший в Румынии в 1940—1944 Ион Антонеску, издал н19 августа 1941 года Декрет № 1 об установлении румынской администрации в Транснистрии[3] с резиденцией управления в городе Тирасполь (в середине октября 1941 года, после оккупации Одессы, столица была перенесена туда). Губернатором был назначен профессор Георге Алексяну. http://www.eleven.co.il/article/14148
Кондуектор Румунії Іон Антонеску своїм наказом віддав всю повноту влади призначеному ним на ці території губернатору, жорсткому українофобу Георге Алексяну. З появою у селі румунів почались грабунки, дискримінація, притиснення українського населення, примусові вигнання на роботи працездатного населення. Мама розповідала, що коли прийшли до нашого двору, то подивившись на меншу Ліду, сказали:
— От етот польза не будет, только вред. А етот — пойдет на восстановление мостов, — вказавши на Тамару.
Тамарі йшов тоді чотирнадцятий рік! На тих роботах вона здобула хронічний ревматизм, від якого страждала потiм все своє життя. Через Маринівку з боку Кривого Озера величезними колонами фашисти гнали євреїв та румунських циганів. Під час таких етапів вони вишукували в селах місцевих євреїв і насильно приєднували до колон. За словами мами, євреї йшли в колонах, без всякого спротиву. Їм казали, що у Вознесенську усiх посадять в ешелони і відправлять в "землі обетовані", на історичну батьківщину. Але нiхто з них до Вознесенська не дійшов. Зупиняли їх на свинофермах села Богданівка, Доманівського району, де в свинарниках, розрахованих на 200 голів худоби, розміщали в холодну зиму 1942 року понад 2000 людей. "Добропорядний" Первомайський управитель Ісопеску завозив у цей тимчасовий табір чорний хліб і його прислужники вимінювали крихти цього хлiба на золоті речі, демонструючи таким чином "доброту і турботу" свого шефа. Це "райське" життя закінчилось для в'язникив вже в грудні 1941-січні 1942 року. Ось документ, який засвідчує жахливий кінець румунського "paю" в селi Богданівка:
"20 декабря1941 года из Голты (город Первомайск) в лагерь на нескольких подводах приехал вооруженный отряд в количестве 60 человек под командованием фашиста Гегеля. Утром 21 декабря 1941 года начались массовые расстрелы, которые продолжались до 15 января 1942 года. В эти дни кровь лилась рекой. Для удержания стекающей в Южный Буг крови была сооружена плотина длиной в 12 метров и высотой около 2-х метров".
цит. по ЦДАЖР (ЦГАОР СССР), ф.7021, оп.69, дело 342, л.43.
Мама розповідала якось, що пропонувала місцевій аптекарші Фані, залишити їй на виховання дівчинку Риту, але та відмовилась, кажучи, що вона вірить, у відправлення в Землі Палестинські, на історичну батьківщину і пішла етапом на Богданівку, звідки, звичайно ж, не повернулась.
Румунська окупація, що прийшла, за твердженням Антонеску, на 200 мільйонів років, лягла важким ярмом на плечі народу країни. Нещадно розкрадались матеріальні і культурні цінності, масово вивозились надбання, створені трудолюбним населенням краю. Ось одне із свідчень масового пограбування населення:
"Довідка старости трудової общини про наявність у її членів птахів та розмірах реквізиції їх на користь окупантів"
1. Наявність у трудобщини №14: курей — 676, качок — 16, індиків — 4, гусей — 4. Всього — 700.
2. Належить реквізиції: курей — 338, качок — 8, індиків — 2, гусей — 2. Всього — 350.
    (Одеський історико-краєзнавчий музей, інв. №12873)
Друга половина залишалась на відновлення товарної бази. Забивати птахів і скотину на власні потреби суворо заборонялось. На території від Дністра до Південного Бугу було створено 13 повітів, в які ввійшло 15 міських, 18 селищних і 1363 сільських комуни, 2568 сіл та 72 хутори. Награбоване виливалось в захмарні цифри: "За время оккупации Румыния получила из губернаторства Транснистрия: зерна 21254 вагона, продовольствия 18 737, фуража 41123, овощей 14106 вагонов, скота 172283 головы, птицы 519937 голов".
(http://cripo.com.ua/?sect_id=9&aid=90614   Неизвестные страницы румынской оккупации Транснистрии).
Звільнення від нових хазяїв та їхніх порядків прийшло в наш край тільки в останніх числах березня 1944 року, коли Червона Армія звільнила окуповані території Миколаївщини і, зокрема, Первомайський та Доманівський райони.
Як жила сім’я моїх батьків та їх односельців, важко навіть уявити, а описувати в подробицях зовсім не хочеться. Та й після звільнення не зразу стало легше, бо визволителі з великою недовірою відносились до тих, хто залишався у ворожій окупації. Все населення підлягало фільтрації на предмет виявлення можливого співробітництва з ворогами, а особливо чоловіча його частина.
Батько з перших же днів після звільнення села пішов до польового військкомату і після перевірки був мобілізований в діючу армію, цього разу ніхто вже не звертав уваги на його непризивний вік. Йому виповнювалось у 1944-му 48 років. Батько розповідав мені, малому, що після мобілізації нових бійців готували до бойових дій близько сорока діб, а потім направили до одного із полків 37 армії, яка формувалася в с. Кіцкань неподалік від м. Бендери в Придністров’ї. Називав і номер полку. Тільки я тоді не звернув уваги, а військовий білет, який батько зберігав до самої смерті, на жаль, не зберегла сестра, вважаючи що це нікому вже не потрібний документ. А в ньому було зазначено проходження служби на всьому бойовому шляху батька. 37 армія входила до 3-го Українського фронту, командувачем якого з середини травня 1944 року був призначений Ф.І.Толбухін, видатний полководець Великої Вітчизняної війни, стратег звільнення народів Балканського півострова від фашистської навали.
За батьковими спогадами знаю, що за наказом Толбухіна надавалась значна увага навчанню військ, підготовці їх до рішучого удару. Так, на звільнених територіях імітувались копії оборони фашистів, і бійці по кілька разів штурмували фіктивні ворожі окопи та інші укріплення, що потім знадобилося у справжніх боях і врятувало життя багатьом бійцям. Перед початком наступу батькові було вручено кулемет системи Горюнова і він був призначений першим номером кулеметного розрахунку. В обов’язки другого номера входило нести запасне дуло кулемета, який не мав системи охолодження, при довготривалій стрільбі дуло періодично змінювали. Він же подавав заряджені кулеметні стрічки. А перший номер вів стрільбу, знищуючи ворога.
Генерал Толбухін, за свідченнями батька, надавав велике значення особистому спілкуванню з солдатами і офіцерами. Він пам’ятав генерала високим на зріст, повновидим, спокійним, врівноваженим і уважним до співрозмовників. В середині серпня почався наступ 3-го Українського фронту з Кіцканьського плацдарму, чого не чекали фашисти. Вони розраховували, що бойові дії розгорнуться на Кишинівському напрямі. Цей ворожий прорахунок закінчився блискучою перемогою генерала Толбухіна і повним розгромом фашистського угрупування "Південна Україна" та відкрив шлях на Балкани.
3-й Український фронт пішов, як розповідав батько, приморськими районами Румунії. Наступним завданням було виведення з війни Болгарії, звільнення болгарів від фашистського іга. За звільнення Болгарії Ф.І.Толбухіну було присвоєне звання Маршала Радянського Союзу. Батько мій отримав в цих боях важке поранення, йому ледве врятували життя в польовому шпиталі, і вже через три місяці він повернувся в свою частину з медаллю "За відвагу" на грудях. Період реабілітації проходив їздовим на бричці начальника штабу дивізії, потім знову повернувся в свою кулеметну роту. І настав момент звільнення братнiх народів Югославії, початок великої Бєлградської операції.
Вже потiм з’явились на грудях батька ще двi бойовi медалі "За освобождение Белграда" і "За боевые заслуги".

		Найяскравішими спогадами батьковими були крейдяні гори біля Бєлграда, озеро Балатон в Угорщині, Злата Прага, Відень.В Австрії закінчувались фронтові дороги немолодого вже солдата війни Івана Тарасовича Дорбалюка. Фото, надіслане сім’ї в червні 1945 року із Австрії (дивись злiва) - документальне свідчення тому. Були ще медалі "За взятие Будапешта", "За освобождение Праги". І сама-сама дорога для нього медаль "За Победу над Германией". В повоєнний час приходили йому ще нагороди - ювілейні медалі "Двадцать лет Победы", "50 лет Вооруженных Сил СССР", та ними він вже майже не дорожив, називав їх не iнакше, як іграшками для внуків.
Победное фото отца: Австрия. 1945 год. Июнь. Отец слева, он ещё не знает, что я родился	Обратная сторона этой фотографии: "Милым моим Стасечке, Тамарочке, Лидочке Дорбалюковым. 3-6-45 года Австрия"

Всі фронтовики отримали тоді аж по 30 рублів. І батько, і чоловік сестри Олександр Федорович Виграновський тут же використали їх за прямим призначенням: запросили мене з собою у заводський "Вітерець" і ось так святкували ми втрьох це Велике свято — свято Перемоги до пізнього вечора. На 60 рублів тоді був повний розгуляй. Це було останнє моє з батьком святкування. Через півроку його не стало на восьмидесятому році життя.
Батьківська гілка роду продовжується сьогодні моєю сім’єю — сином і двома внуками, двоюрідним братом Станіславом Олександровичем Дорбалюком і його сином Олександром, що проживають в мисти Одесі.
Є ще племінники, але вони вже не Дорбалюки…